Валентина саме діставала з духовки свій коронний вишневий пиріг, коли її чоловік кинув фразу, що перевернула все з ніг на голову. Вона спершу навіть не надала цьому значення — ну, виходить собі чоловік кудись, може, по хліб чи до гаража за інструментами?
— А пиріг як же? — гукнула Валя з кухні, усміхаючись так тепло, як уміла тільки вона. — Я ж спеціально спекла, твій улюблений! Чай заваримо, посидимо…
— Ти не зрозуміла, — холодно відрізав Василь. Він прошмигнув до спальні, а за мить уже стояв у коридорі з пошарпаною спортивною сумкою в руках. — Я від тебе йду. Назавжди. Ти мені більше не потрібна, — кинув він так, ніби виносив на смітник стару газету.
— Що? — перепитала Валя, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Вона важко опустилася на табуретку біля кухонного столу — голова запаморочилася, а коліна затремтіли, наче в неї відібрали всю силу.
— Дурна, — буркнув Василь.
Він завжди дратувався, коли доводилося щось пояснювати вдруге. Але цього разу вирішив розжувати все до кінця. І почав свою промову — ніби зачитував сценарій з дешевої мелодрами. Валя дізналася, що як жінка вона для нього — ніщо, що її турбота про нього давно набридла, а жити з нею — це як пити прокислий борщ щодня. Та головний удар чекав попереду.
— У мене є син, — Василь криво усміхнувся. — Скоро в перший клас піде. А я, як батько, маю бути поруч. Не ображайся, ти ж мене зрозуміти мусиш! Я з тобою, такою нікчемною, і так довго терпіти не кожен би зміг. Жалів тебе, а себе занапастив. Але тепер усе — життя в мене ще попереду, і я його через тебе псувати не буду!
Він грюкнув дверима. Десь у під’їзді заскрипів ліфт, а Валя відчула, як її затягує в липкий, густий туман. Світ перевернувся.
Валентина сиділа на підлозі кухні, втупившись у вишневий пиріг, що парував на столі. Як це — у нього син? Та як таке можливо? Вона ж роками мріяла про дитину, бігала по лікарях, ковтала пігулки, слухала, як гудуть апарати УЗД, а все марно. Це вона мала народити Василеві сина чи доньку, ще коли обоє були молодші й вірили в майбутнє! Але доля сміялася їй в обличчя. Скільки було тих обстежень, сліз у подушку, надій, що танула, як весняний сніг на Подолі? Одного разу Валя навіть поїхала до знахарки аж у село під Черніговом. Віддала за "лікування" три кілограми свинини з базару й сережки, які дісталися від бабусі. Бабка поколихала руками над головою, буркнула: "Готово, іди собі".
— Коли ж я завагітнію? — несміливо запитала Валя, стоячи на порозі.
— А звідки мені знати? — відмахнулася стара. — Як природа захоче. Але слухай сюди: спробуй із іншим мужиком, буває, що в тому вся біда ховається.
Валя тоді аж почервоніла від сорому. Зраджувати Василя? Та вона навіть подумати про таке не могла! Коли на неї заглядалися інші — чи то сусід із третього поверху, чи продавець із ринку, — вона опускала очі й почувалася винною перед чоловіком. Ні, зрада — це не про неї. Вона його любила, хоч і не знала вже, за що саме.
Тепер же, розпластавшись на холодному лінолеумі, Валя не помітила, як почала вити — тихо спершу, а потім усе голосніше. Сльози текли рікою, вона закинула голову, ніби так їх можна зупинити. "Хтось плаче, мабуть, від горя", — подумала спершу, а потім зрозуміла: це її власний голос розриває тишу. Підвелася, тримаючись за стіл, дійшла до ванни, але там знову впала на кахлі й увімкнула кран на повну — хай заглушить її ридання. За що? Чому саме зараз? Як він посмів?
Вода з крана гуділа, ніби старий трактор на селі, а Валя сиділа на підлозі ванної й намагалася вхопити хоч якусь думку, що не розсипалася б у голові, як порохно. Питання крутилися, наче бджоли в вулику: за що їй це? Як Василь міг так вчинити? І головне — звідки в нього син? Вона ж стільки років намагалася подарувати йому дитину, а він… Невже весь цей час у нього було інше життя? Та хіба вона заслужила, щоб її отак викинули, як протертий рушник? Валя ущипнула себе за руку — раз, другий, третій. Біль був справжній, а значить, це не сон.
— Дурна я, — прошепотіла вона, витираючи мокре від сліз обличчя.
Підвелася, тримаючись за умивальник, і повернулася до кухні. Пиріг досі стояв на столі, пахнув вишнями й теплом, але апетит пропав геть. Хоча… Валя відрізала шматок, заварила собі чаю в старій емальованій кружці й сіла. Їла повільно, ніби пробуючи втамувати не голод, а порожнечу всередині. "Як же так, — думала вона, — невже я дала йому привід? Хіба я не старалася бути хорошою дружиною?"
Валентина народилася в Києві, у звичайнісінькій родині. Мама викладала в музичній школі на Подолі, вчила дітлахів гамам і сонатам, а тато гнув спину на заводі, де робили консерви — тушонку, шпроти, усе як годиться. У дев’яностих батько кинув стабільну роботу й подався в бізнес — повірив, що зможе заробити на краще життя. І таки зміг! Гроші пішли, як вода з Дніпра весною. Родина переїхала з тісної комуналки на Оболоні в простору квартиру в центрі. Але батьки лишилися простими — не шикували, а вкладали все в дім і доньку. Валя виросла тихою, домашньою, закінчила курси бухгалтерії й пішла працювати в контору, що торгувала соками. Там і планувала дожити до пенсії, як її тато на заводі. Аж поки не з’явився Василь…
Валентина згадувала, як усе починалося з Василем, ніби переглядала старе кіно на плівці, що вже пожовкла від часу. Їй було двадцять вісім, коли він з’явився в її житті — високий, з гострим поглядом і ямочками на щоках, які так подобалися її подружкам. Працював він тоді в рекламному відділі фірми, що гнала на продаж розкладачки й дешеві тумбочки. До того, казав, кинув медичний у Вінниці, а ще раніше був технологом на молокозаводі. Батьків Валі це бентежило — мовляв, що за чоловік, який не може визначитися, ким бути? Але вона відмахувалася:
— Та яка різниця? Головне, що він добрий!
І справді, спершу Василь здавався таким. Не лаявся, не пив, маму свою, Марію Степанівну, поважав, як святу. Та розповідала всім, що заради сина заміж не вийшла — всю себе Колі віддала. Валі це здавалося зворушливим. Батьки довго придивлялися, але таки благословили весілля. Після нього перебралися в маленьку квартиру на Лук’янівці, а молодим лишили велику — стару, ще дореволюційну, з високими стелями й видом на каштани.
Життя в шлюбі швидко стало рутиною, але Валя не скаржилася. Щовечора готувала Василеві борщ чи котлети, терла підлогу з "Містером Пропером", бо він гидливий був до пилу, слухала повчання свекрухи про те, як правильно крохмалити сорочки. Чоловік казав, що сімейний бюджет — то його справа, тож Валі доводилося звітувати за кожну гривню. Подружок вона бачила рідко — Василь вважав, що заміжній жінці гуляти з кимось, крім чоловіка, несерйозно, а друзів-чоловіків і поготів мати не можна, бо це "напівзрада". Валя погоджувалася. А коли чотири роки тому лікарі остаточно сказали, що дітей у неї не буде, Василь охолов до неї, як до вчорашнього супу. Свекруха ж не втомлювалася дорікати: "Треба було до весілля перевірятися, щоб мого сина не дурити!" І ось тепер — крапка. Валя зрозуміла: її шлюб закінчився.
Валентина підвелася з-за столу, допила чай і глянула на пиріг — половину з’їла, хоч соромно було за апетит у таку хвилину. Але що їй лишалося? Життя розсипалося, як печиво в руках, а пиріг хоч трохи грів душу. Вона зітхнула й пішла вмиватися — холодна вода трохи привела до тями. "Як він живе з тією іншою?" — думала Валя, витираючи обличчя рушником. Може, Василь і там не в захваті від усього?
А Василь, якби його спитали, чесно б зізнався: життя з Любою, його новою жінкою, не таке вже й солодке. Зовні вона була красуня — струнка, з довгими каштановими кучерями, але побут усе псував. Приходиш до неї, а вона знову ниє: то кран тече, то шпалери відклеїлися. Раніше, коли він забігав до неї крадькома, усе здавалося романтичним — кава в ліжку, тихі розмови. А тепер — суцільна проза. Навіть син, Сашко, його розчарував. Хлопець називав його "дядя Вася" ще з пелюшок, а тепер, коли правда відкрилася, замкнувся в собі. Одного разу видав таке, що Василь аж чашку з рук випустив:
— А дядя Сергій теж міг би бути моїм татом? Він крутіший. І цукерки приносить.
— Хто такий Сергій? — насупився Василь.
— Та не слухай його! — заметушилася Люба. — То кузен якийсь дальній, буває заїжджає. Сашко, марш у кут, щоб я такого не чула!
Василь не став з’ясовувати. Подав на розвод із Валею швидко, як тільки нотаріус дав добро. А з квартирою ще спритніше розібрався — половину ж на себе переписав ще рік тому, натиснувши на дружину: "Негоже мені, як чужому, на твоїй жилплощі тулитися". Валя тоді здалася. Тепер він продав свою частку через агентство на Печерську — гаманець набився гривнями, але мама Марія Степанівна одразу їх прибрала до себе: "Любці твоїй не дамо, хай не мріє!" Василь сперечатися не посмів.
Минуло кілька місяців із дня розлучення. Василь прокинувся якось уранці в Любиній тісній однушці на Троєщині й подумав: а чи не навідатися до колишньої? Просто так, заради цікавості. Хотілося глянути, як там Валя животіє сама в тій великій квартирі — мабуть, сидить, бідолашна, у старому халаті, п’є чай із ромашкою й жаліє себе. Настрій був грайливий, аж снідати не став — хильнув кави й помчав на метро до центру. Сам не зрозумів, що його туди потягнуло.
Двір був той самий — тополі гуділи на вітрі, скрипів іржавий дитячий майданчик. Василь зайшов у під’їзд, згадав, як колись тягнув Валю на руках до шостого поверху після весілля — обіцяв пронести, а на третьому вже задихався. "Дурня якась у голову лізе", — буркнув собі під ніс і натиснув на дзвінок. Двері відчинилися, і він мало не впав від здивування. Перед ним стояла Валя, але… не та, яку він знав. Замість сірих, рідких пасом — розкішні платинові локони до плечей. Замість блідого обличчя — яскрава червона помада й гладенька, мов у ляльки, шкіра. На ній було атласне плаття в дрібні квіти, ретро-шляпка з вуаллю й туфлі на підборах. А запах парфумів — такий, що аж голова закрутилася!
— Привіт, Валю, — видавив Василь, ковтаючи слину.
— Чого прийшов? — спокійно спитала вона, ледь усміхнувшись.
— Та так… Побачити, як справи, — пробелькотів він, зазираючи їй через плече.
У квартирі блищав свіжий ремонт — паркет сяяв, стіни в ніжно-блакитному, меблі нові. "Хто ж це долю купив? Невже олігарх якийсь?" — подумав Василь. Валя змінилася не лише зовні — від неї віяло якоюсь новою силою, впевненістю. І це його бісило. Його слухняна сіра мишка стала кимось іншим. А ще — невже привабливішою, ніж колись?
Коли Василь пішов, Валя згадала, як усе почалося з тим ремонтом і змінами. Усе стартувало з листа — поштарка принесла конверт від колишнього, де він пропонував викупити його долю в квартирі. Сусід із другого поверху, юрист за фахом, пояснив: якщо не купиш, Василь продасть кому завгодно. У Валі тоді серце стиснулося так, що "швидку" довелося викликати.
— От же ж бідолаха, — гуділа баба Ганна, місцева пліткарка, сидячи на лавці біля під’їзду. — Кажу вам, у того Василя совісті ні на копійку! Хтозна, кого він сюди підселять — може, якогось бандюка з Борщагівки! Як їй, самотній, бути?
Валя тоді ледь пережила той стрес. Агентство з нерухомості телефонувало, пропонувало викупити частку, але де ж узяти такі гроші? "Може, в кредит?" — питала вона в слухавку, але їй сухо відмовили. Батьки кликали переїхати до них на Лук’янівку, але Валя вперлася: "Це мій дім, і я звідси не зрушу!"
А потім, одного морозного дня, коли Київ засипало снігом, у двері подзвонили. Валя відчинила й побачила його — статного дідуся в дублянці й шапці з норки. У руках — букет лілій і коробка з тістечками з "Рошену". Очі сині, як весняне небо, усмішка щира.
— Валентина Іванівна Кравчук? — уточнив він.
— Так, це я, — кивнула вона, відступаючи.
— Петро Григорович Савчук, до ваших послуг! — він зняв шапку й легенько вклонився. — Я ваш новий сусід. Купив частку в цій квартирі.
Валя зітхнула й запросила його всередину. "Проходьте", — буркнула, шаркаючи тапочками по коридору.
— Дозвольте, пані, — озвався Петро, — я сподівався, що ви пригостите мене чаєм, а я вас — тістечками. І ми могли б поговорити про цю дивну ситуацію.
Валя знизала плечима. А що їй лишалося? Дідусь виглядав таким чемним і добрим, що відмовити було ніяково.
Валя поставила чайник і дістала дві чашки — одну з тріщиною, для себе, а другу, гарну, для гостя. Петро скинув дублянку, під якою виявився стильний костюм-трійка, сів за стіл і розкрив коробку з тістечками — кремові еклери пахли так, що слина котилася.
— Ця квартира, — почав він, зітхаючи, — колись була моїм домом.
Валя здивовано звела брови, і Петро, помітивши її погляд, усміхнувся:
— Розкажу, якщо цікаво.
— Цікаво, — кивнула вона, сідаючи навпроти.
Він народився в Києві, на Подолі, у родині, що жила тут поколіннями. За фахом був мистецтвознавцем і ювеліром — унікальне поєднання, яке дало йому змогу працювати з колекціонерами, оцінювати коштовності для аукціонів у Львові, Одесі й навіть за кордоном. Свого часу відкрив галерею на Андріївському узвозі — там продавали старовинні прикраси й картини, не для всіх. На пенсії передав справу синові та онукам, а сам відійшов від суєти. Але душа тягнула до минулого. Одного дня знайомий із агентства розповів, що половину цієї квартири — де колись жили його дід із бабою, а він гасав малим по двору — виставили на продаж. Петро не вагався.
— Не бійтеся, пані, — підморгнув він, — я не мешкатиму тут. Хочу лише інколи приходити, пити чай, дивитися у вікно на той двір, де сніговиків ліпив. Обіцяю не лізти, куди не зватимете. Мені й коридору вистачить.
— То ви не житимете тут? — перепитала Валя, розгублено кліпаючи.
— Ні, — похитав головою Петро. — Сподіваюся на вашу доброту до примх старого. І платитиму за візити, щоб не обтяжувати.
— Та які гроші? — відмахнулася вона. — Приходьте, коли я вдома. Після шостої чи на вихідних.
Вночі після тієї розмови Валя вперше заснула без кошмарів. А чай із Петром став для неї несподіваним промінчиком у темряві.
Візити Петра стали для Валі чимось більшим, ніж просто чаюванням. Спершу вона думала: ну, прийде дідусь раз-другий, згадає молодість і забуде про квартиру. Але він приходив регулярно — завжди з квітами, цукерками чи дрібничкою, як-от керамічна сова з базару на Житньому. І щоразу вони говорили — годинами. Петро розповідав про Київ п’ятдесятих: як ганяв на велосипеді біля Золотих воріт, як бабуся пекла пампушки з часником, а дід майстрував годинники. Його історії були такими живими, що Валя ніби бачила той старий Поділ перед очима. А ще він читав їй вірші — свої й чужі, від Шевченка до Стуса, і голос у нього був м’який, як літній вечір.
Одного дня Петро запропонував прогулятися Хрещатиком. Валя спершу зам’ялася — куди їй, сірій мишці, гуляти з таким інтелігентним дідом? Але погодилася. Ішов легкий дощ, вони ховалися під парасолькою, а він казав:
— Життя — це подарунок, Валю. Треба смакувати кожен день, як добре вино з Закарпаття.
Ці слова засіли в голові. А потім Петро повів її до подруги — Марії, що шила сукні в ательє на Саксаганського.
— Та ти ж іще дівчисько! — сплеснула руками Марія, оглянувши Валю. — Ховати таку красу в тих мішкуватих светрах — злочин! Давай пошиємо тобі плаття, я пригощаю!
Так у Валі з’явилося перше нове вбрання — червоне в горошок, як із ретро-фільму. Вона приміряла його перед дзеркалом і не впізнала себе — невже це вона, не сіра тінь Василя, а жива жінка? Петро водив її в театр на Франка, на каву до "Львівської майстерні шоколаду", на прогулянки набережною Дніпра. І з кожним днем Валя відчувала, як оживає. Навіть мама помітила:
— У тебе хтось з’явився?
— Ні, мамо, — відмахнулася Валя. — Просто живу собі.
Того дня, коли Василь з’явився на порозі, Валя саме збиралася в парк із Петром — годувати качок на Русанівці. Вона вдягла нове плаття й уже шукала сумочку, коли задзвонили в двері. Відчинила — і мало не заточилася від здивування. Василь стояв, незграбно переминаючись, а за спиною в нього ховався худенький хлопчик із великими очима.
— Заходь, раз прийшов, — сухо сказала Валя, пропускаючи їх. — Чого тобі?
— Та дізнатися, як справи, — буркнув він, оглядаючи квартиру.
Валя мовчки пішла поливати квіти на підвіконні — фіалки, які завела недавно, бо раніше часу на таке не було.
— Твоїх речей тут немає, — кинула через плече. — Усе викинула, крім старого светра. Його твоїй мамі відправила "Новою поштою".
— А сама не занесла чому? — здивувався Василь.
— Бо не хочу її бачити, — відрізала Валя. — Терпіла заради тебе, а тепер не мушу.
Василь закліпав, ніби не впізнавав її. Раніше вона б виправдовувалася, а тепер стояла впевнено, як господарка свого життя. Він спробував розпитати про нового власника частки, але Валя лиш усміхалася й мовчала.
— Ти змінилася, — нарешті видавив він. — Похорошала.
— Дякую, — холодно кивнула вона. — Часу на себе побільшало. До лікарів сходила — кажуть, гормони в норму прийшли. Може, ще й народжу колись.
— Що?! — Василь аж підскочив.
У його голові промайнула картинка: він із Валею й дитиною. Вона ж усе вміла — і борщ зварити, і сорочки випрасувати. Люба такого не могла — у неї в хаті вічний бардак, а незалежність її дратувала Василя до чортиків.
— Чаю не запропонуєш? — нервово кашлянув він. — Зі своїми пирогами…
— Ні, — відрізала Валя. — Чужих чоловіків не пригощаю.
— Я з Любою не одружений! — випалив він.
— Співчуваю, — пирхнула вона. — Чи, може, їй пощастило?
Василь стис кулаки, але тут задзвонили в двері.
Валя відчинила двері, а Василь витягнув шию, щоб роздивитися, хто там. На порозі стояв широкоплечий хлопець — кремезний, у білій футболці й джинсах, наче з реклами "Козак Моторс". Усмішка в нього була така, що могла б розтопити лід на Дніпрі.
— Привіт, — гукнув він Валі. — Готова?
Вона кивнула, а хлопець кинув погляд на Василя:
— А це хто?
— Уже йде, — відмахнулася Валя.
Василь аж рота роззявив від такого. Навіть не представила! Він вискочив із квартири, відчуваючи, як у грудях кипить образа. А Валя за п’ять хвилин вийшла під руку з тим здорованем.
— Дід трохи затримався, — пояснив хлопець. — У галереї на Подолі вазу якусь оглядає. Попросив тебе забрати й розважити, а він скоро підтягнеться. То хто це був?
— Ніхто зараз, — зітхнула Валя. — А колись — чоловік.
Василь тим часом гнав додому, як ошпарений. У метро на "Арсенальній" його трусило від злості. Прийшов до Люби й одразу на неї накричав — без причини, просто щоб зігнати злість. Бо та зустріч із Валею його добила. Як вона посміла так змінитися? І хто той качок? Невже вона вже когось собі знайшла?
А потім сталося ще гірше. Люба раптово померла — серцевий напад. Василь дізнався про це з дзвінка з лікарні на Лівому березі. Сусіди помогли з похоронами, але з Сашком ніхто не міг узятися — Люба ж сиротою була, без родини. Василь лишився сам на сам із хлопцем, якого вважав своїм сином. Але доглядати його він не вмів — раніше цим займалася Люба, а він лише інколи бавився з малим машинками. Тепер же Сашко ходив у садок, але вдома треба було готувати, прати, водити до лікаря. Василь зрозумів: він не тягне.
Не минуло й тижня після смерті Люби, як Василь здався. Він ходив по квартирі, бурмочучи собі під ніс, і хаотично кидав Сашкові речі в сумку — шкарпетки, машинки, светрик із динозаврами. Свої пожитки теж згріб у стару валізу. Мати, Марія Степанівна, відмовилася допомагати:
— Я тобі казала сто разів — не потрібен мені онук від тієї сироти! Якби Валя тобі народила — інша справа. А цього можеш у притулок здати. Знайдеш нормальну жінку, тоді й онуків мені подаруєш!
Василь сперечатися не став — боявся маминого гострого язика ще з дитинства. Тож узяв Сашка за руку й поїхав на метро до знайомого під’їзду в центрі. Подзвонив у двері. Валя відчинила — у рожевому халаті, з мокрим волоссям після душу, дивилася на нього здивовано.
— Ми до тебе жити приїхали, — випалив Василь, штовхаючи Сашка вперед.
Валя повела їх на кухню, налила хлопцеві чаю й поставила перед ним тарілку з пирогом. Слухала Василеву сповідь, тримаючись за стіл, щоб не впасти. Люба померла, син лишився, він не вміє виховувати, а Валя ж жінка — має розбиратися!
— Ти можеш нас вигнати, — додав він із кривою усмішкою. — Але мама його не візьме. А я не впораюся. Доведеться в інтернат віддати, якщо ти не пустиш.
Валя відчула, як у горлі застряг клубок. Хотілося закричати, але вона лише видихнула:
— Залишайтеся. Потім щось вирішимо.
Налила Василеві чаю, дала шматок пирога. А він сидів, жував і думав: "Усе по-моєму вийшло. Десять років разом — це не жарти. Поверну її собі, буде слухняною, як колись". Валя ж дивилася на нього й розуміла: світле життя, яке вона щойно почала будувати, знову затягнуло в болото.
Валя прокидалася щоранку з відчуттям, ніби хтось украв її нове життя й повернув старе. Знову варила кашу для Сашка, смажила яєчню для Василя — усе, як колись. Тільки тепер усе було інакше.
— Ти чого зелені накидала? — скривився Василь, тицяючи виделкою в яєчню. — І це що, квасоля? Ну ти вигадала! Мама мені просто смажила яйця з перцем і майонезом — і смачно було! А це якась гидота. Майонезу вдома немає? Купи сьогодні після роботи!
Валя стояла біля мийки, миючи тарілку від його вчорашнього борщу, і слухала цей потік претензій. Раптом грюкнула посудом об раковину.
— Ні, Василю, — холодно відрізала вона. — Нічого я купувати не буду. Мені самій усе є. А що треба тобі чи Сашкові — бери сам. У мене ні часу, ні грошей вас утримувати. Дитина — твоя відповідальність, тож сніданок йому сам готуватимеш.
— Що? — очі в Василя округлилися, наче він побачив привида.
— Що чув, — Валя повернулася й уп’яла в нього строгий погляд. — І посуд за собою мий. Не подобається моя їжа — готуй собі сам. Полку в холодильнику тобі звільню, шафку дам — живемо окремо, як сусіди. І пора тобі вже додому вертатися. А для сина няню найми.
— Валюшка, ти що? — видихнув він, ступивши до неї. — Ми ж родина!
— Стій! — вона різко виставила руку. — Я для тебе тепер Валентина. Не рідна я тобі, не подруга й не прислуга. А зараз мені на роботу пора. І ще — увечері складемо графік прибирання. За вами тут ганчіркою махати не буду!
Валя зняла фартук, схопила сумку й пішла. Василь лишився стояти, роззявивши рота. Що це з нею сталося?
Василь стояв на кухні, чухаючи потилицю, ніби там ховалася відповідь на всі питання. Він сподівався, що все повернеться до старого — Валя ж десять років була його слухняною тінню! Хіба не мала б вона зрадіти, що він повернувся? А тут ще й Сашко — невже в неї не прокинувся материнський інстинкт до бідного сироти? "Та що з нею не так?" — думав він, наливаючи собі чай із вчорашнього заварника. Навіть той качок, що крутиться довкола, не мав би затьмарити їхнє минуле!
Валя ж не любила скаржитися. Але з Петром усе змінилося — він став тим, кому вона могла відкрити душу. Про Василів "переїзд" вона ще не розповідала — збіглося так, що Петро саме їздив до Львова на якусь виставку старовинних ікон. Та коли повернувся, приховувати правду стало неможливо. Валя зателефонувала йому, виклала все як є й несміливо спитала:
— Може, тобі краще прийти, коли їх не буде? Вони ж у парк підуть чи кудись…
— Ні, — твердо відповів Петро. — Я приходитиму, як планував, пані моя.
Наступного дня він з’явився — з букетом хризантем, тортом "Київським" і роботом на пульті для Сашка. Василь сидів за столом, коли Петро зайшов, і спершу все йшло мирно. Дід розповів, що купив частку заради спогадів про дитинство, коли ганяв голубів у цьому дворі.
— Ого, та ви ж багач! — хмикнув Василь. — Молодиці, певно, так і липнуть? Гроші в будь-якому віці личку життя влаштують! А простому роботязі, як я, бери що є…
Валя скривилася — Василь, як завжди, не втримався від шпильки. Вона знала його заздрісну вдачу, але цього разу він ще й на неї натякнув. І це її добряче розлютило.
Петро всміхнувся, ніби не помітив Василевої колкості, і спокійно відповів:
— Ні, пане, молоді красуні вже не мають шансів. Моя душа давно зайнята. І хто б міг подумати, що свою долю я знайду саме в цій квартирі!
— Та невже? — пирхнув Василь. — Що, одну з наших бабок із лавки приглянули?
Валя затамувала подих, намагаючись поглядом зупинити Петра. Але той лише тепло глянув на неї й узяв за руку.
— Ні, — сказав він. — Моєю останньою любов’ю, що повернула мені радість після втрати дружини, стала Валентина.
На кухні запала тиша. Василь сидів, витріщившись на них, ніби щойно побачив привидів. Петро ніжно стиснув Валіну долоню, а очі його сяяли так, що вона відчула тепло в грудях.
— Це що, жарт? — нарешті прохрипів Василь. — Валя, ти серйозно? Як це взагалі розуміти?
Вона зітхнула й почала пояснювати — спокійно, ніби розповідала про погоду. Сказала, що Петро став для неї опорою в найтемніші дні, навчив цінувати життя, радіти дрібницям — від кави в "Копальні" до прогулянок під каштанами.
— Я знаю, що люди скажуть, — додала вона. — Мовляв, різниця у віці, яка там любов? Але це любов. Бо це не лише почуття, а дружба, розуміння. Щось більше, ніж слова пояснять. І я в цьому впевнена.
Василь вибухнув. Кричав, що вона бреше, що зацікавилася старим через його гаманець, що не має права так себе поводити, коли він готовий її назад прийняти й довірити Сашка. "Тобі що, материнства не вистачає?" — репетував він, аж слина бризкала. Потім замовк, дивлячись на неї розгублено. Валі стало його шкода — на мить. Але тут вона згадала пропозицію Петра перед його від’їздом.
— Петре, — тихо сказала вона, — я згодна. Хочу бути твоєю дружиною.
Василь важко дихав, ніби збирався вибухнути новою тирадою, і Валя навіть злякалася за Петра — а що, як цей гарячкуватий дурень кинеться з кулаками? Але тут задзвонили в двері. Вона пішла відчиняти, відчуваючи, як серце калатає. На порозі стояло троє незнайомців — один у строгому костюмі, двоє інших позаду, мов охоронці.
— Добрий день, — сказала Валя. — Ви хто?
— Нам потрібен Василь, — відповів чоловік у костюмі, назвавшись юристом.
Те, що сталося далі, було як у серіалі з "1+1". Виявилося, що за Сашком прийшов його справжній батько — Дмитро, бізнесмен із Дарниці. Люба, як з’ясувалося, зраджувала Василеві ще з ним, а перед смертю зізналася, що Сашко — Дмитрова кров. Усе підтвердив ДНК-тест. Дмитро приїхав із юристом і охоронцем, щоб забрати сина законно.
Василь стояв, мов громом прибитий, коли йому пояснили, що Сашко — не його. Він ще намагався щось бурмотіти, але Дмитро різко обірвав:
— Хлопець їде зі мною. І не раджу сперечатися — усе оформлено.
Сашко швидко зібрав свої машинки й пішов із новим татом. Василь лишився ні з чим — ані сина, ані виправдань. Валі було його трохи шкода, але не надто.
— Удачі тобі, — кинула вона, коли він збирав валізу й чалапав до мами на Троєщину.
А потім усе налагодилося. Валя й Петро одружилися — тихо, без галасу, у маленькому РАЦСі на Подолі. Весільну подорож провели в Карпатах, гріючись біля каміна в дерев’яній хатині. Їхнє життя стало спокійним і світлим, як ранкова роса на травах. Валя щодня дякувала долі за Петра — він не просто повернув їй радість, а навчив любити себе. А Василь? Хай живе, як знає. Її це вже не обходило.