Сонце ще не зійшло над селом Козятин, коли Василь прокинувся від гучного стуку у двері. Йому було дев’ятнадцять, і він знав, що цей звук не віщує нічого доброго. Мати, Олена Григорівна, вже стояла біля порога, тримаючи в руках рушник, яким витирала сльози. У хату зайшов чоловік у сірій шинелі — військком із районного центру. Його голос був сухий, як осіннє листя під ногами:
— Василю Петровичу Сторожук, збирайся. Завтра на збірний пункт у Вінницю.
— Куди мене? — Василь підвівся з ліжка, відчуваючи, як холод від дощатої підлоги пробирається крізь босі ноги.
— Туди, куди Батьківщина скаже, — відрізав військком і кинув на стіл повістку з червоною печаткою.
Мати заголосила, але тихо, щоб не розбудити молодших — сестру Галю й брата Миколку. Василь мовчки зібрав торбу: пара сорочок, шматок сала, який Олена Григорівна загорнула в чисту ганчірку, і маленька іконка Миколи Чудотворця, яку вона сунула йому в руки зі словами:
— Хай береже тебе, синку. Ти ж повернешся, правда?
Він кивнув, хоч сам не вірив. У селі вже шепотіли про хлопців, яких відправляли "кудись далеко", а потім привозили в цинкових трунах. Афганістан — це слово гуділо в голові, як далекий грім, хоч ніхто не казав його вголос.
Наступного дня у Вінниці на призивному пункті було гамірно. Хлопці з усього району курили самокрутки й перекидалися жартами, щоб приховати страх. Василь стояв осторонь, тримаючи в руках свою торбу. До нього підійшов рудий хлопець із веснянками — Ігор із сусіднього села Липовець.
— Ти чув, куди нас? — спитав Ігор, примруживши очі.
— Кажуть, на навчання спочатку, а там... — Василь не договорив.
— Та не бреши собі, — перебив Ігор. — Афган. Мого брата туди два роки тому забрали. Повернувся без ноги. А ти як думаєш, звідки в нас у селі стільки похоронок?
Василь мовчав. У голові крутилися думки про дім: як пахне свіжий хліб, який мати пекла щосуботи, як гудуть бджоли в саду біля старої груші. А тепер — що? Гори, чужа мова, кулі? Їх загнали в зелений автобус, і двигун загудів, ніби прощаючись із мирним життям. За вікном мелькали поля, а потім — сірі бетонні паркани військової частини. Там їх чекали перші накази, форма й автомат Калашникова, який Василь тримав так, ніби той міг його вкусити.
— Сторожук, не бійся, — гукнув Ігор, уже натягуючи шинель. — Ми ж козацького роду, витримаємо!
Василь усміхнувся кволо. Він ще не знав, що попереду — пилові дороги Кандагару й ночі, коли сни про Козятин будуть єдиним, що триматиме його при здоровому глузді.
Автобус гудів і трясся, наче старий трактор на розбитій дорозі. Василь притулився до запітнілого вікна, дивлячись, як Вінниця зникає за горизонтом. Поряд Ігор гучно сміявся, розповідаючи хлопцям про те, як його сусід колись напоїв свиню самогоном. Але сміх звучав натягнуто, як струна, що ось-ось порветься. Усі знали, що попереду не просто "служба" — попереду було щось, від чого в грудях хололо.
У військовій частині під Києвом їх загнали в ангар, де пахло машинним маслом і потом. Офіцер із грубим голосом, наче гавкав, роздавав накази:
— Форму взяли, документи здали! Швидко, бо до вечора вас уже в поїзді не буде!
Василь отримав шинель, яка тхнула нафталіном, і чоботи, що натирали ноги ще до того, як він їх одягнув. Ігор, тримаючи свій автомат, шепнув:
— Ти бачив, як той капітан на нас дивиться? Наче ми вже м’ясо на базарі.
— Мовчи, — буркнув Василь, хоч сам відчував те саме. Очі офіцерів були холодні, як крига на ставку взимку.
Наступного дня їх посадили в товарняк — довгий поїзд із сірими вагонами, що торохтів через поля й ліси. Всередині було тісно, пахло тютюном і кислим потом. Хлопці грали в карти, хтось співав "Червону руту", але голос тремтів. Василь сидів біля маленького віконця, тримаючи в руках листа від матері, якого вона встигла сунути йому перед від’їздом. "Сину, бережи себе. Молись щодня", — писала вона кривим почерком. Він сховав лист у кишеню й подивився на Ігоря, який чистив нігті складним ножем.
— Ти що, боїшся? — спитав Ігор, не піднімаючи очей.
— А ти ні? — відповів Василь.
Ігор хмикнув:
— Боюсь. Але як скажу це вголос, то вже не відмажусь від того страху. Треба триматись, Васю. Ми ж з тобою не з пухнастих.
Поїзд їхав кілька діб, зупиняючись на безіменних станціях. Одного разу вночі Василь прокинувся від крику — якийсь хлопець із Черкас бився в істериці, благаючи відпустити його додому. Сержант ударив його прикладом, і крик стих. Усі мовчали, лише гудів поїзд. На світанку їх висадили в Ашхабаді — місті, де повітря було сухим, як порох, а сонце пекло так, що шкіра горіла через хвилину. Тут почалася справжня підготовка: бігати з автоматом по піску, стріляти по мішенях, слухати лекції про "інтернаціональний обов’язок". Василь вчився тримати зброю міцніше, хоч руки тремтіли від утоми.
— Думаєш, там справді так страшно? — спитав він Ігоря ввечері, коли вони курили біля барака.
— Не знаю, — відповів той, видихаючи дим. — Але якщо повернемось, то вже не такими, як поїхали.
Василь кивнув. Перед очима стояв Козятин — тихий, зелений, із гудінням бджіл. А тепер — пісок, спека й накази, від яких ніде сховатися.
Пісок скрипів під чоботями, коли Василь із іншими новобранцями вишикувався на плацу в Ашхабаді. Сонце пекло так, що піт заливав очі, а форма липла до тіла, наче мокра ганчірка. Сержант із вигорілим обличчям ходив перед строєм і гарчав:
— Ви не вдома, не в мами під спідницею! Тут ви — солдати, а не селюки з вилами!
Василь стиснув зуби. У голові промайнуло, як він із батьком колись косив траву на луках під Козятином — тихо, спокійно, тільки вітер гудів у вухах. А тепер — крики, спека й автомат, який важив, здається, більше за нього самого.
Тренування були пекельні. Їх ганяли по горах із повним викладом — рюкзак, зброя, каска — доки ноги не підкошувалися. Одного разу Василь упав, зачепившись за камінь, і роздер коліно до крові. Ігор, який біг поруч, підхопив його під руку:
— Давай, Васю, не здавайся! Бо ці гаврики нас закопають тут і не згадають!
— Та я й не здаюсь, — прохрипів Василь, витираючи піт із лоба. — Просто ноги вже не мої.
Ігор засміявся:
— Звикай. Там, куди нас везуть, ніхто за ноги не питатиме.
Вечорами, коли сонце ховалося за горами, хлопці збиралися біля бараків. Хтось діставав гармошку, хтось співав — тихо, щоб не почули офіцери. Василь сидів осторонь, крутячи в руках іконку, яку дала мати. До нього підсів Ігор із пляшкою мутного самогону, яку хтозна-звідки притягнув.
— Пий, — сказав він, простягаючи посудину. — Хоч на хвилину забудеш, де ми.
Василь ковтнув — горло обпекло, але в грудях стало тепліше.
— Ти думаєш про дім? — спитав він.
— Кожного дня, — зізнався Ігор. — У нас у Липовці є ставок, там качки плавають. Малий я був, кидав їм хліб. А тепер що? Кидаю гранати по горах.
Через тиждень їх зібрали на плацу. Капітан із чорними вусами, схожий на актора з фільмів про війну, оголосив:
— Завтра вантажитесь у літаки. Пункт призначення — Кандагар. Хто не готовий — пишіть рапорт. Але знайте: дезертирів ми не любимо.
У строї запала тиша. Василь відчув, як серце заколотилося — Кандагар звучав, як вирок. Він чув від старших солдатів про засідки, вибухи й дороги, де кожна яма могла стати могилою. Ігор штовхнув його ліктем:
— Ну що, брате, дожились?
— Дожились, — тихо відповів Василь. — Лиш би вижити.
Тієї ночі він не спав. Лежав на нарах, слухаючи, як хропуть хлопці, і уявляв, як мати пече хліб у Козятині. У голові крутилася молитва, якої вчив його дід: "Господи, спаси і сохрани". А за вікном гудів вітер, несучи пил і передчуття біди. Завтра їх чекали літаки, а після них — Афганістан, де кожен день буде боротьбою за життя.
Літак гудів, як розлючений рій бджіл, коли Василь із іншими солдатами вантажився на борт. Усередині було тісно, пахло гасом і страхом. Сидіння — просто металеві лавки, що гуділи від вібрації. Василь притулився до холодної стінки, тримаючи автомат між колін. Ігор сидів навпроти, нервово крутячи в руках ремінець каски.
— Ти чув, що в Кандагарі душмани ріжуть наших, як свиней? — шепнув він, коли літак почав набирати висоту.
— Чув, — буркнув Василь. — Але що нам із того? Назад не повернеш.
Ігор хмикнув:
— Та я б і не повернув. Хай краще зарубують, ніж дома скажуть, що злякався.
Політ тривав кілька годин. За маленьким ілюмінатором мелькали гори — гострі, як ножі, і вкриті коричневим пилом. Коли приземлилися, повітря вдарило в обличчя, наче з печі: сухе, гаряче, з присмаком піску. Їх вишикували на злітній смузі, де вже стояли обгорілі уламки якогось вертольота. Капітан із вусами крикнув:
— Вітаю в Кандагарі, хлопці! Тут не до жартів — або ви їх, або вони вас!
Василя з Ігорем і ще кількох новаків відправили до блокпоста на околиці міста. Дорога була розбита, узбіччя всіяне камінням і порожніми гільзами. Їхали в БТРі, який гудів і хитався, наче п’яний. Водій, худий солдат із Полтави на прізвисько Кістка, гукнув через плече:
— Тримайтесь, хлопці! Тут кожна яма — сюрприз. Минулого тижня фугас рвонув, двох наших рознесло в клоччя.
Василь стиснув автомат міцніше, відчуваючи, як долоні пітніють. Ігор спробував пожартувати:
— Ну, якщо що, я попрошу, щоб мене поховали в Липовці. Там земля м’яка.
— Мовчи, дурню, — кинув Кістка, але сам усміхнувся криво.
Блокпост виглядав, як купа каміння з мішками піску. Навколо — голі пагорби, а вдалині гуділи постріли. Їх зустрів старший — прапорщик із шрамом на щоці, що звався Гризлом. Він оглянув новоприбулих, сплюнув на землю й сказав:
— Слухайте сюди. Тут головне — не спати й не вірити нікому. Душмани вночі лізуть, як щурі. А вдень стріляють із гір. Звикайте швидко, бо другого шансу не буде.
Василь кивнув, хоч у горлі пересохло. Йому видали пост — кулеметну точку, звідки видно дорогу й частину долини. Сонце пекло, пил ліз у ніс, а в голові крутилася думка: "Як я тут опинився?"
Перша ніч була тихою, але напруженою. Василь сидів за кулеметом, вдивляючись у темряву. Поряд Ігор чистив свій автомат і бурмотів:
— Знаєш, я вчора снив, як ми з тобою рибу ловили в Козятині. А прокинувся — і тут.
— Мені б твій сон, — відповів Василь тихо. — Бо мені сниться тільки пил.
Раптом у далині блиснуло, і ніч розірвав звук пострілу. Василь схопився за кулемет, серце заколотилося. Афганістан почав показувати свої зуби.
Постріл уночі виявився лише початком. За мить пагорби ожили — спалахи блискали, як очі хижаків, а звуки вибухів котилися долиною, наче грім перед бурею. Василь припав до кулемета, пальці тремтіли на спусковому гачку. Ігор, що сидів поруч, гукнув:
— Васю, стріляй, бо нас тут поріжуть!
— Куди стріляти? — крикнув той у відповідь, вдивляючись у темряву.
— Та куди бачиш! — Ігор схопив автомат і випустив чергу в бік пагорбів.
Гризло вискочив із укриття, лаючись так, що слова зливалися в суцільний гул:
— Ви що, дурні, наосліп гатите? Світіть, а тоді бийте!
Він кинув сигнальну ракету, і небо спалахнуло зеленим. У світлі Василь побачив силуети — десяток фігур із гвинтівками бігли до блокпоста, ховаючись за камінням. Серце заколотилося, але руки самі потягнулися до кулемета. Він натиснув на спуск — стрічка заторохтіла, віддача вдарила в плече, а пил здійнявся хмарою.
Бій тривав хвилин двадцять, хоч здавалося — вічність. Душмани відступили, залишивши по собі кілька тіл і запах пороху. Василь сидів, важко дихаючи, а Ігор ляснув його по спині:
— Бачив, як я того гада зняв? Прямо в голову!
— Бачив, — відповів Василь, хоч сам не пам’ятав, що бачив. У голові гуділо, а перед очима стояв тільки спалах ракети.
На ранок Гризло зібрав усіх біля блокпоста. Його шрам на щоці здавався ще глибшим у світлі сонця.
— Молодці, вистояли, — сказав він, але голос був без радості. — Але це тільки квіточки. Далі буде гірше.
Василь глянув на Ігоря, той лише знизав плечима:
— Ну, хоч живі. Уже щось.
Дні потяглися, схожі один на один: спека вдень, холод уночі й постійне чекання. Василь звик до ваги автомата, до скрипіння піску під ногами й навіть до смаку затхлої води з фляги. Але звикнути до страху не міг. Щоночі, коли він стояв на посту, уява малювала тіні, що лізли з-за пагорбів. Одного разу він почув шепіт — тихий, наче вітер, але чіткий. Обернувся — нікого.
— Ігоре, ти чув? — спитав він, коли повернувся до укриття.
— Що чув? — Ігор курив самокрутку, примруживши очі.
— Та шепіт якийсь, — Василь потер скроні. — Може, здається?
— Тут усе здається, — відповів Ігор. — А може, то душі тих, кого вчора поклали.
Того дня приїхав Кістка на БТРі з припасами: ящик тушонки, мішок сухарів і пачка листів. Василь отримав один — від матері. "Сину, тримайся. У селі дощ іде, а я молюся за тебе щодня", — писала вона. Він сховав лист у кишеню й довго стояв, дивлячись на гори. Десь там, за пилом і пострілами, був Козятин — далекий, як сон, але єдиний, що тримав його на ногах.
Дні в Кандагарі тяглися, як розпечений дріт — повільно й болісно. Василь уже звик до гуркоту БТРів, що гасали дорогою, і до свисту куль, що іноді пролітали над блокпостом. Але спокою не було. Кожна ніч могла стати останньою, і це відчуття гризло, як собака кістку. Одного ранку Гризло зібрав усіх і кинув, ніби камінь у воду:
— Сьогодні патруль. Сторожук, Ігор, Кістка — зі мною. Є дані, що душмани мінують дорогу до аеродрому.
Василь відчув, як шлунок стиснувся. Ігор тільки сплюнув у пісок:
— Ну, пішли. Може, хоч щось цікаве побачимо.
Їх посадили в БТР, що гудів і смердів соляркою. Кістка сидів за кермом, насвистуючи якусь мелодію, а Гризло тримав карту, бурмочучи собі під ніс. Дорога була вузькою, з обох боків — пагорби, де ховатися могли сотні очей. Василь стискав автомат, вдивляючись у кожен камінь.
— Ти бачив, як Кістка спокійний? — шепнув він Ігорю.
— Та він просто дурний, — відповів той. — Або п’яний. Я вчора бачив, як він із фляги хильнув.
Раптом БТР різко загальмував. Кістка вилаявся:
— Глина попереду. Схоже на фугас.
Гризло вискочив із машини, махнув рукою:
— Усі на землю! Перевіряємо!
Василь із Ігорем полізли за ним, тримаючи зброю напоготові. Пісок палав під колінами, а серце гупало так, що здавалось, його чути за кілометр. Гризло обережно підійшов до підозрілого місця, витягнув ніж і почав копирсатися в землі. Через хвилину він підняв дріт — тонкий, майже невидимий.
— Точно фугас, — сказав він тихо. — Якби наїхали, нас би рознесло на шматки.
Вони відійшли назад, викликали саперів, а самі сіли чекати під пагорбом. Ігор дістав самокрутку й закурив, руки тремтіли.
— Васю, ти коли-небудь думав, що так буде? — спитав він, видихаючи дим.
— Ні, — відповів Василь. — Я думав, що буду корів пасти, як дід. А не ось це.
— А я мріяв трактористом стати, — усміхнувся Ігор. — У Липовці на МТЗ-80 ганяти. А тепер ганяю від куль.
Сапери приїхали через годину, знешкодили міну — вибухнула вона вже контрольовано, здійнявши хмару пилу. Гризло глянув на Василя й Ігоря:
— Живі? То добре. Бо завтра знову підемо.
Василь кивнув, але в голові крутилася думка: "Скільки ще таких завтра?" Увечері, сидячи в укритті, він дістав листа від матері й перечитав. Кожне слово було, як ковток води в цій пустелі. А потім узяв олівець і написав у відповідь: "Мамо, я тримаюсь. Але моліться сильніше, бо тут диявол править". Він сховав лист, знаючи, що пошту заберуть не скоро, і ліг на нари, слухаючи, як вітер гудить за стінами.
Наступний ранок у Кандагарі почався з пилової бурі. Вітер завивав, кидаючи пісок в обличчя, наче жмені голок. Василь стояв на посту, закутавши обличчя хусткою, яку Гризло видав із запасів. Очі сльозилися, але він не відводив погляду від дороги — вчорашній фугас навчив його, що спокій тут оманливий. Ігор сидів поруч, чистячи автомат, і бурчав:
— Це що, тепер усе життя так? Пісок у носі, пісок у роті, пісок у снах?
— Краще пісок, ніж куля, — відповів Василь, хоч сам уже не знав, що гірше.
Гризло вискочив із укриття, тримаючи рацію. Його голос перекривав гудіння вітру:
— Сторожук, Ігор, до машини! Є наказ — супроводжуємо колону до Шинданда.
Василь відчув, як мороз пробіг по спині. Шинданд — це ще далі в пекло, де дороги прострілювалися щодня. Ігор кинув ганчірку, якою чистив зброю, і встав:
— Ну, поїхали. Може, хоч там повітря чистіше.
Колона складалася з трьох БТРів і двох вантажівок із боєприпасами. Василь із Ігорем сіли в середній БТР, де Кістка вже гудів мотором. Дорога петляла між пагорбами, кожен поворот здавався пасткою. Кістка, як завжди, намагався пожартувати:
— Хлопці, якщо що, тримайтесь за мене. Я худий, мене куля не зачепить!
— Та тебе вітром здує раніше, — кинув Ігор, але сам усміхнувся.
На півдорозі тишу розірвав вибух. Попереду спалахнуло — першу вантажівку підірвало, і вона запалала, як факел. Гризло закричав у рацію:
— Засідка! Усі до бою!
Василь вискочив із БТРа, припав до землі й почав стріляти в бік пагорба, звідки летіли кулі. Ігор був поруч, його автомат торохтів без упину. Раптом Кістка гукнув:
— Васю, ліворуч! Там снайпер!
Василь обернувся й побачив блиск — хтось цілився з-за каменя. Він випустив чергу, і блиск зник. Чи попав — не знав, але часу думати не було.
Бій тривав хвилин сорок. Колона втратила вантажівку й двох солдатів із першого БТРа. Душмани відступили, залишивши по собі дим і кров. Василь сидів біля колеса, витираючи піт із чола. Ігор підповз, тримаючи флягу:
— Пий. Ти сьогодні снайпера зняв, я бачив.
— Може, й зняв, — відповів Василь тихо. — А може, він просто сховався.
Гризло підійшов, оглянув їх і кивнув:
— Живі — уже перемога. Завтра до Шинданда дійдемо, якщо не рознесуть нас раніше.
Василь мовчав. У голові крутилися слова матері: "Молися щодня". Він дістав іконку з кишені й стиснув її в руці. Пил осідав, а сонце палило, наче сміялося з їхнього виживання. Десь далеко був Козятин, де дощ поливав сад, а тут — тільки смерть чекала за кожним пагорбом.
До Шинданда колона дісталася на світанку. Небо було сірим, наче залізо, а повітря пахло гаром і бензином. Василь із Ігорем вискочили з БТРа, ноги гуділи від утоми, але зупинятися не можна було. Гризло гнав усіх до укриття — старої глиняної будівлі, що стояла на краю дороги. Всередині пахло пліснявою, а стіни були всіяні дірками від куль.
— Відпочивайте, поки є час, — кинув Гризло. — Бо тут спокій довго не триває.
Василь сів на підлогу, притулившись до стіни. Поруч Ігор розтирав собі шию й бурмотів:
— Якби я знав, що служба — це таке, то втік би ще з Вінниці.
— І куди б ти втік? — спитав Василь, усміхнувшись кволо. — Усіх би переловили.
— Та хоч у ліс, до діда в землянку, — відмахнувся Ігор. — Там би картоплю копав, а не фугаси шукав.
Кістка притягнув ящик із сухарями й флягу води. Роздав усім по шматку, а сам сів чистити автомат. Його руки рухалися спокійно, наче він не в Афганістані, а десь на Полтавщині, лагодить трактор. Василь глянув на нього й спитав:
— Кістко, ти хоч колись боїшся?
Той підняв очі, усміхнувся криво:
— Боюсь. Але як почну думати про страх, то вже не встану. Треба рухатись, Васю.
Тієї ночі спокій дійсно закінчився. Василь прокинувся від вибуху — десь неподалік рвонула міна, і земля здригнулася. Гризло закричав:
— Усі на позиції! Ракетний обстріл!
Василь схопив автомат і вибіг надвір. Небо горіло від спалахів, а ракети свистіли, як розлючені оси. Одна влучила в сусідній пагорб, здійнявши хмару пилу. Ігор припав до землі поруч і гукнув:
— Васю, бачиш, звідки б’ють?
— Та звідусіль, здається! — крикнув той у відповідь, намагаючись розгледіти хоч щось у темряві.
Вони відкрили вогонь, стріляючи по пагорбах, звідки летіли ракети. Гризло бігав між позиціями, роздаючи накази, а Кістка затягнув кулемет на дах укриття й гатив без упину. Обстріл тривав пів години, а потім стих, наче нічого й не було. Василь опустив автомат, руки тремтіли. Ігор ляснув його по плечу:
— Живі, брате. Це вже традиція.
— Традиція паршива, — відповів Василь, витираючи піт із чола.
На ранок вони порахували втрати: один поранений із іншої групи, укриття побите осколками. Гризло зібрав усіх і сказав:
— Молодці, вистояли. Але завтра йдемо далі — є наказ зачистити село в долині.
Василь мовчав. У голові крутилися слова діда: "Козак не той, хто б’ється, а той, хто витримує". Він стиснув іконку в кишені й глянув на схід, де сонце повільно виповзало з-за гір. Десь там був Козятин, а тут — тільки війна, що не відпускала ні на мить.
Сонце палило нещадно, коли загін вирушив до села в долині. Василь ішов позаду, тримаючи автомат напоготові. Пил під ногами здіймався хмарами, а пагорби навколо здавалися живими — ніби за кожним каменем хтось чекав. Гризло йшов попереду, тримаючи карту, і тихо лаявся:
— Якщо розвідка не бреше, там душманів, як бліх на собаці. Тож дивіться в обидва.
Ігор, що плентався поруч із Василем, шепнув:
— Чув? Блохи. Може, нас просто пошлють їх чесати?
— Мовчи, — буркнув Василь, хоч сам ледве стримав усмішку.
Село виглядало покинутим: глиняні хати з вибитими вікнами, сухий колодязь посеред вулиці й жодної живої душі. Але тиша була підозрілою, як перед бурею. Кістка, що їхав на БТРі позаду, гукнув:
— Хлопці, не розслабляйтесь! Тут тихо, як у труні перед похороном.
Василь стиснув зброю міцніше, відчуваючи, як піт тече по спині.
Раптом із однієї хати вискочив хлопчик — худий, босий, із переляканими очима. Він щось крикнув чужою мовою й побіг до пагорба. Гризло вилаявся й махнув рукою:
— За ним! Це пастка!
Василь із Ігорем кинулися вперед, але не встигли зробити й десяти кроків, як повітря розірвав вибух. Земля здригнулася, і з-за пагорба вилетіла хмара диму. Кістка закричав із БТРа:
— Фугас! Лягайте!
Василь упав на землю, прикривши голову руками. Поруч Ігор кашляв від пилу й бурмотів:
— От сука, малий нас продав!
Коли дим розсіявся, Гризло підняв усіх на ноги. Хлопчика вже не було видно, але з пагорбів почали стріляти. Кулі свистіли, вдаряючись об каміння, а Василь із Ігорем сховалися за стіною хати. Гризло гукнув:
— Відходьте до БТРа! Треба вибиратись!
Вони побігли, пригнувшись, а Кістка прикрив їх кулеметом. Одна куля просвистіла так близько, що Василь відчув її жар біля вуха. Він стрибнув у БТР, а Ігор залетів слідом, важко дихаючи:
— Васю, я думав, це кінець.
— Ще не кінець, — відповів той, хоч сам не був певен.
Загін відступив, залишивши село позаду. Двох солдатів поранило осколками, але всі вижили. Увечері, сидячи біля БТРа, Василь дістав листа від матері й перечитав його в світлі ліхтаря. Ігор підсів, тримаючи самокрутку:
— Що пише?
— Що молиться, — відповів Василь тихо. — І що в Козятині цвіте вишня.
— Вишня, — повторив Ігор, затягнувшись димом. — А тут тільки кров цвіте.
Вони мовчали, слухаючи, як вітер гудить у долині. Василь стиснув іконку в кишені й подумав, що вишня в Козятині — це єдине, заради чого варто вижити в цьому пеклі. Але попереду чекали нові накази, нові бої й нові пастки.
Після зачистки села загін повернувся до Шинданда, але спокою не було. Василь сидів біля БТРа, витираючи автомат від пилу, коли Гризло підійшов із новим наказом. Його голос був хрипким, наче пісок застряг у горлі:
— Завтра йдемо на перевал. Розвідка каже, що там душмани тримають склад із зброєю. Треба вибити.
Ігор, що чистив чоботи неподалік, підняв голову:
— А як не виб’ємо?
— Тоді нас виб’ють, — відрізав Гризло й пішов до рації.
Василь глянув на пагорби, що темніли вдалині. Перевал звучав, як пастка, з якої не повертаються. Кістка, який лагодив колесо БТРа, підморгнув:
— Не сси, хлопці. Я вас витягну, якщо що.
— Та ти сам ледве ноги тягнеш, — кинув Ігор, але усміхнувся. Василь мовчав. У голові крутилася думка про Козятин, де зараз, мабуть, пахне мокрою травою після дощу.
Наступного дня вони вирушили рано. Сонце ще не піднялося, але спека вже давила. БТР гудів, дерючись нагору, а солдати йшли поруч, тримаючи зброю напоготові. Василь відчував, як серце б’ється в горлі, але йшов мовчки. Ігор шепнув:
— Як думаєш, скільки нас повернеться?
— Усі повернемось, — відповів Василь, хоч сам не вірив.
На перевалі їх зустріла тиша — мертва, аж дзвеніла у вухах. Гризло махнув рукою, наказуючи розійтися. Василь із Ігорем сховалися за скелею, а Кістка залишився біля БТРа з кулеметом. Раптом повітря розірвав вибух — мінометний снаряд упав за кілька метрів, здійнявши хмару пилу. Гризло закричав:
— Усі вниз! Б’ють із півночі!
Василь припав до землі, випустивши чергу в бік пагорба. Ігор стріляв поруч, лаючись крізь зуби:
— От кляті пси, звідки вони взялися?
Бій розгорівся швидко. Душмани били згори, ховаючись за камінням. Кулі свистіли, а міномети рвали землю. Василь побачив, як одного солдата з їхнього загону зарубало осколком — той упав, не встигнувши крикнути. Кістка гатив із кулемета, але раптом БТР здригнувся від вибуху — граната влучила в бік.
— Кістка! — гукнув Василь, але той не відгукнувся.
Гризло наказав відступати. Василь із Ігорем тягнули пораненого товариша, поки кулі гуділи над головами. БТР горів, а Кістка лежав біля нього, нерухомий. Вони відійшли до підніжжя, втративши трьох. Ігор сів на землю, важко дихаючи:
— Він же обіцяв нас витягти...
Василь мовчав, дивлячись на дим унизу. У кишені лежала іконка, тепла від долоні. Він подумав про матір, яка молиться в Козятині, і про те, що кожна смерть тут — як ніж у її серце. Але війна не питала — вона брала своє, залишаючи тільки пил і спогади.
Після бою на перевалі загін повернувся до Шинданда пошарпаний і мовчазний. Василь сидів біля зруйнованого укриття, дивлячись на свої руки — брудні, в подряпинах, але живі. Ігор лежав поруч на землі, закривши очі, ніби хотів відгородитися від усього. Тишу порушив Гризло, який підійшов із флягою в руках:
— Пийте, хлопці. Треба сили набирати. Завтра знову в дорогу.
— Куди ще? — буркнув Ігор, не відкриваючи очей. — Нас уже півзагону нема.
— Туди, куди скажуть, — відрізав Гризло. — Війна не питає, кого бракує.
Василь узяв флягу, ковтнув теплої води й відчув, як вона гірчить у горлі. Кістка загинув — той самий Кістка, що жартував і обіцяв їх витягти. Його худе тіло так і лежало біля палаючого БТРа, коли вони відступали. Василь глянув на Ігоря:
— Ти пам’ятаєш, як він насвистував "Червону калину"?
— Пам’ятаю, — відповів Ігор тихо. — А тепер його нема, а я досі чую той свист.
Тієї ночі Василь не спав. Сидів на нарах, тримаючи листа від матері, хоч читати в темряві не міг. У голові крутилися думки про Козятин — як гудуть бджоли в саду, як пахне свіжоскошена трава. А тут — тільки запах диму й крики, що снилися навіть тоді, коли очі були відкриті. Ігор повернувся на своєму місці й шепнув:
— Васю, ти думаєш, ми звідси виберемось?
— Не знаю, — відповів той. — Але якщо ні, то хай хоч у Козятині про нас пам’ятають.
На ранок прийшов новий наказ — охороняти конвой із припасами до Кандагару. Гризло зібрав тих, хто залишився, і коротко кинув:
— Слухайте уважно. Дорога прострілюється, тож тримайтесь купи. Хто відстане — того не чекатимемо.
Василь кивнув, хоч у грудях стисло. Ігор підвівся, поправив ремінь автомата:
— Ну, пішли. Може, хоч тушонки в конвої дістанемо.
Вони вирушили вдень. Сонце пекло, а пил ліз у горло, наче наждачка. Конвой складався з двох вантажівок і БТРа, що гудів попереду. Василь ішов поруч із Ігорем, вдивляючись у пагорби. Раптом БТР різко зупинився, і водій гукнув:
— Дріт на дорозі! Зупинка!
Гризло вискочив із машини, оглянув підозріле місце й підтвердив:
— Фугас. Саперів викликаємо.
Поки чекали, Василь сів на камінь, дістав іконку й стиснув її в руці. Ігор підсів, закурив самокрутку:
— Ти віриш, що вона тебе береже?
— Хочу вірити, — відповів Василь. — Бо більше нема за що триматись.
Ігор видихнув дим і кивнув:
— Тоді молись за нас обох. Бо я вже забув, як це робиться.
Сапери приїхали, знешкодили міну, і конвой рушив далі. Але Василь знав: це тільки пауза перед новим пеклом.
Конвой дістався Кандагару пізно ввечері. Небо було чорним, як сажа, а вітер гудів, несучи пил і запах пороху. Василь із Ігорем вивантажували ящики з вантажівки — тушонка, патрони, бинти. Руки гуділи від утоми, але зупинятися не можна було. Гризло стояв осторонь, перевіряючи список, і кинув:
— Сторожук, Ігор, на пост сьогодні. Відпочинете, коли зміна прийде.
— Та коли вже той відпочинок? — буркнув Ігор, але пішов за Василем до кулеметної точки.
Ніч була холодною, аж зуби цокотіли. Василь сидів за кулеметом, вдивляючись у темряву. Пагорби здавалися живими — ніби дихали, чекаючи моменту. Ігор закурив самокрутку й шепнув:
— Знаєш, я вчора снив, як ми з тобою в Липовці горілку пили. У діда на горищі.
— Гарний сон, — відповів Василь тихо. — Мені тільки гори сняться. І вибухи.
— Треба вижити, Васю, — сказав Ігор, видихаючи дим. — Щоб той сон став правдою.
Раптом у далині блиснуло, і звук пострілу розірвав тишу. Василь схопився за кулемет, а Ігор кинув недопалок:
— Почалося!
Вони відкрили вогонь у бік спалахів, а Гризло вискочив із укриття з криком:
— Ракету запускайте! Світіть, бо нас засліплять!
Хтось із солдатів кинув сигнальну ракету, і небо спалахнуло червоним. У світлі видно було силуети — душмани лізли з пагорба, стріляючи на ходу. Василь гатив із кулемета, відчуваючи, як віддача б’є в плече. Ігор кричав поруч:
— Бий лівіше, там їх більше!
Бій тривав недовго — душмани відступили, залишивши кілька тіл. Василь опустив кулемет, руки тремтіли. Ігор сів на землю, важко дихаючи:
— Скільки ще, Васю? Скільки ми це витримаємо?
— Скільки треба, — відповів той, хоч у горлі стояв клубок.
На ранок Гризло зібрав усіх і похвалив:
— Вистояли. Але розслаблятися рано — завтра йдемо на розвідку в долину.
Василь кивнув, хоч ноги підкошувалися. Він дістав листа від матері й перечитав його в світлі сонця. "Сину, тримайся. У нас дощ іде, а я свічку за тебе ставлю". Він сховав лист і глянув на Ігоря, який чистив автомат:
— Ти казав про горілку в Липовці. Думаєш, дочекаємо?
— Дочекаємо, — відповів Ігор твердо. — Я тобі обіцяю.
Того дня приїхала нова партія припасів, і серед них — кілька листів. Василь отримав ще один, від сестри Галі. "Васю, повертайся. Миколка питає, коли ти приїдеш". Він усміхнувся кволо, уявляючи, як малий бігає по двору в Козятині. Але усмішка згасла, коли він глянув на пагорби. Війна не відпускала, і кожен день тут був, як гра в кості — пощастить чи ні.
Розвідка в долину почалася на світанку. Василь із Ігорем і ще п’ятеро солдатів ішли за Гризлом, тримаючи зброю напоготові. Сонце ще не піднялося, але повітря вже гуділо від спеки. Долина лежала тихо, наче спала, але ця тиша була липкою, як павутина перед павуком. Гризло зупинився й шепнув:
— Дивіться під ноги. Тут усе заміновано, як поле після жнив.
Ігор глянув на Василя й буркнув:
— Чудово. Тепер не тільки стріляють, а й підривають.
Вони просувалися повільно, обходячи каміння й сухі кущі. Василь відчував, як піт тече по спині, а кожен крок віддавався в грудях. Раптом попереду щось блиснуло — тонкий дріт між двома каменями. Він схопив Гризла за рукав:
— Стійте! Міни!
Гризло глянув, кивнув:
— Молодець, Сторожук. Обходимо.
Вони пішли в обхід, але не встигли відійти й ста метрів, як повітря розірвав свист. Снаряд упав неподалік, здійнявши хмару пилу. Гризло закричав:
— Усі вниз! Міномети!
Василь упав на землю, прикривши голову. Ігор був поруч, стріляючи в бік пагорба:
— Звідки вони, кляті, б’ють?
— Та звідусіль! — крикнув Василь, намагаючись розгледіти ворога.
Міномети гатили хвилин десять, а потім стихли. Загін втратив одного — молодого хлопця з Житомира, якому осколок пробив груди. Василь із Ігорем допомогли затягнути його тіло до укриття за скелею. Гризло глянув на мертвого й тихо сказав:
— Забираємо назад. Не залишимо тут.
Ігор сплюнув у пил:
— Скільки ще таких заберемо?
Дорога назад була важкою. Вони несли тіло по черзі, а пагорби гуділи від вітру, наче насміхалися. Василь ішов мовчки, думаючи про Козятин — як мати пече хліб, як сестра Галя плете вінок із кульбаб. Ігор, що ніс автомат загиблого, шепнув:
— Васю, я більше не можу про горілку мріяти. Тільки б додому.
— Усі ми хочемо, — відповів той. — Але спочатку треба вижити.
Коли повернулися до Кандагару, сонце вже сідало. Тіло віддали медикам, а Гризло зібрав загін:
— Завтра відпочинок. Ви заслужили. Але післязавтра — новий вихід.
Василь сів біля укриття, дістав листа від Галі й перечитав. "Миколка питає, коли ти приїдеш". Він стиснув папір у руці й глянув на Ігоря, який курив осторонь:
— Ігоре, як думаєш, малий мене ще пам’ятає?
— Пам’ятає, — відповів той тихо. — Діти завжди пам’ятають.
Василь кивнув, сховав листа й глянув на небо. Зірки виблискували, холодні й далекі, як надія на повернення. Але він стиснув іконку в кишені й подумав, що поки є Козятин у серці, є заради чого боротися. Війна гризла, але не зламала — поки що.
День відпочинку в Кандагарі був як ковток повітря перед зануренням у воду — короткий і оманливий. Василь сидів біля укриття, лагодячи ремінь автомата, коли Ігор притягнув ящик із тушонкою й сухарями.
— Дивись, що я в кухаря вибив, — усміхнувся він, простягаючи банку. — Хоч поїмо, як люди.
Василь узяв тушонку, відкрив ножем і вдихнув запах — жирний, але рідний, як домашній борщ.
— Дома б із хлібом їли, — сказав він тихо.
— Дома б із салом, — додав Ігор, жуючи сухар. — А тут хоч не пісок — і то добре.
Вони їли мовчки, слухаючи, як десь гудить БТР. Гризло підійшов, сів поруч і закурив:
— Ну що, хлопці, відпочиваєте? Завтра знову в бій, тож набирайтесь сил.
— А коли додому? — спитав Ігор, не піднімаючи очей.
— Коли скажуть, — відповів Гризло сухо. — Або коли нас усіх тут покладуть.
Василь глянув на нього, але промовчав. У голові крутилися слова матері: "Молися щодня". Він дістав іконку й провів пальцем по її краю. Ігор помітив і кивнув:
— Молишся?
— Стараюсь, — відповів Василь. — А ти?
— Я б помолився, та Бога тут не чути, — хмикнув Ігор. — Тільки вибухи.
Наступного дня їх підняли рано. Гризло зібрав загін і кинув:
— Йдемо на північ. Є дані, що душмани готують наступ. Треба вибити їх із позицій.
Василь стиснув автомат, відчуваючи, як серце заколотилося. Ігор буркнув:
— Знову вибивати. Скільки їх там, клятих?
— Скільки треба, — відповів Гризло й махнув рукою, наказуючи рухатися.
Вони йшли через долину, де вітер гудів, як у трубі. Пагорби висіли над ними, наче хижаки над здобиччю. Раптом попереду спалахнуло — вибух розірвав землю, і один із солдатів упав, кричачи від болю. Гризло закричав:
— Засідка! Розходьтесь!
Василь із Ігорем кинулися за камінь, відкриваючи вогонь. Кулі свистіли, а дим застилав очі. Ігор гукнув:
— Васю, праворуч! Там їх гніздо!
Василь повернувся й випустив чергу в бік пагорба, де блискали спалахи.
Бій тривав недовго, але жорстоко. Душмани відступили, залишивши двох своїх, але загін втратив одного — того, що підірвався на міні. Василь із Ігорем допомогли затягнути пораненого до БТРа, що під’їхав на підмогу. Ігор сів, витираючи кров із рук:
— Скільки ще, Васю?
— Не знаю, — відповів той, дивлячись на пагорби. — Але я хочу додому.
Увечері він написав листа матері: "Мамо, я живий. Але тут пекло. Моліться". Сховав його в кишеню, знаючи, що пошта ще не скоро буде. Війна гризла, але Козятин у серці тримав його, як якір.
Після бою на півночі загін повернувся до Кандагару знесилений. Василь сидів біля укриття, тримаючи в руках порожню флягу. Пил осідав на чоботях, а в горлі стояв гіркий присмак пороху. Ігор підсів, простягаючи шматок сухаря:
— Їж, Васю. Треба хоч щось у шлунку тримати.
Василь узяв сухар, але жувати не став — просто крутив у руках.
— Ти коли-небудь думав, що ми тут надовго? — спитав він тихо.
— Думав, — відповів Ігор. — Але сподіваюсь, що ні.
Гризло підійшов із рацією в руках, його шрам на щоці блищав від поту:
— Слухайте сюди. Є шанс, що нас скоро змінять. Кажуть, свіжий контингент уже на підході.
Ігор підскочив:
— То ми додому?
— Не поспішай, — буркнув Гризло. — Поки не прийдуть, ми тут. А прийдуть — ще подивимось.
Василь відчув, як у грудях щось ворухнулося — надія, слабка, як перший сніг. Він дістав листа від сестри Галі й перечитав: "Миколка питає, коли ти приїдеш". Уявив, як малий бігає по двору, ганяє курей, а мати стоїть біля хати, тримаючи хустку. Ігор глянув на нього:
— Про що думаєш?
— Про дім, — відповів Василь. — А ти?
— Про те, як би горілку з дідом пити, — усміхнувся Ігор. — Але спочатку треба вибратись.
Тієї ночі Василь стояв на посту, вдивляючись у пагорби. Вітер гудів, несучи холод і запах далекого диму. Раптом він почув гул — низький, наростаючий. Ігор, що курив неподалік, підбіг:
— Це що, вертольоти?
— Схоже, — відповів Василь, напружуючи зір.
З темряви виринули два силуети — радянські Мі-8 приземлилися неподалік, здійнявши хмару пилу. З них вискочили солдати — молоді, із чистими шинелями й переляканими очима. Гризло вийшов назустріч, привітав командира й повернувся до загону:
— Зміна прибула. Але нас поки не відпускають — є ще один вихід.
Ігор вилаявся:
— Та скільки можна?
— Скільки треба, — відрізав Гризло. — Завтра йдемо на склад у горах. Останній бій, хлопці, а тоді — додому.
Василь стиснув іконку в кишені. Останній бій — ці слова звучали, як обіцянка, але й як загроза. Він глянув на Ігоря, який закурив нову самокрутку:
— Думаєш, це правда?
— Хочу вірити, — відповів той. — Але тут усе бреше, крім куль.
На ранок вони зібралися, перевірили зброю й вирушили. Гори висіли над ними, мовчазні й грізні. Василь ішов, думаючи про Козятин — про вишню, що цвіте, про матір, що молиться. Цей бій мав стати останнім, але війна вміла обіцяти й не виконувати. Та він ішов, бо іншого виходу не було.
Шлях до складу в горах був важким. Василь із загоном дерлися по кам’янистій стежці, де кожен крок віддавався болем у ногах. Сонце пекло, а пил ліз у горло, наче наждачка. Гризло йшов попереду, тримаючи автомат напоготові, і шепотів:
— Тихо, хлопці. Вони десь тут, я чую.
Ігор, що плентався поруч із Василем, буркнув:
— Чує він. А я чую тільки, як ноги відвалюються.
Вони дісталися до ущелини, де між скелями ховалася печера — склад, про який говорила розвідка. Гризло махнув рукою, наказуючи розійтися. Василь із Ігорем сховалися за великим каменем, вдивляючись у темний отвір. Раптом звідти блиснуло, і кулі просвистіли над головами. Гризло крикнув:
— У бій! Бийте їх!
Василь припав до землі й відкрив вогонь, відчуваючи, як серце гупає в грудях. Ігор стріляв поруч, лаючись:
— От кляті, засіли, як щурі!
Бій розгорівся швидко й жорстоко. Душмани відповідали з печери, кидаючи гранати, що вибухали з оглушливим гуркотом. Василь побачив, як один із солдатів упав, схопившись за ногу, і кинувся до нього, тягнучи за скелю. Ігор прикрив його, випустивши чергу:
— Васю, швидше, бо нас тут поріжуть!
— Тримайся! — крикнув Василь, затягнувши пораненого в укриття.
Гризло кинув димову шашку, і густий дим заповнив ущелину. Під його прикриттям загін пішов у наступ. Василь із Ігорем пробралися ближче до печери, стріляючи по силуетах у диму. Раптом щось гаряче вдарило Василя в плече — він скрикнув і впав. Ігор підхопив його:
— Васю, ти живий?
— Живий, — прохрипів той, стискаючи зуби. — Тільки болить, як чорт.
Бій закінчився, коли Гризло кинув гранату в печеру — вибух розніс усе всередині, і стрілянина стихла. Душманів вибили, але ціною двох поранених, включно з Василем. Ігор перев’язав йому плече бинтом, бурмочучи:
— Ти мені винен горілку за це, зрозумів?
— Винен, — усміхнувся Василь кволо. — У Липовці наллю.
Коли повернулися до Кандагару, медики забрали Василя до намету. Йому вкололи знеболювальне, і біль відступив, залишивши тільки втому. Гризло зайшов, глянув на нього:
— Вижив, Сторожук. І склад узяли. Завтра вас із Ігорем відправляють назад — до Союзу.
Василь підняв очі:
— Правда?
— Правда, — кивнув Гризло. — Служба закінчена.
Він лежав, дивлячись на стелю намету, і уявляв Козятин — вишню, матір, Миколку. Плече боліло, але в грудях розливалося тепло. Ігор підсів, тримаючи флягу:
— Ну що, брате, дочекались?
— Дочекались, — відповів Василь. — Лиш би доїхати.
Війна відпускала їх, але він знав: вона назавжди залишить слід.
Наступного дня Василя з Ігорем посадили в літак — старий Ан-12, що гудів і трясся, наче віз на бруківці. Василь сидів біля ілюмінатора, тримаючи перев’язане плече. Біль притих, але рана нагадувала про себе при кожному русі. Ігор сидів поруч, крутячи в руках недопалок:
— Ти уявляєш, Васю, ми летимо додому. Я думав, що вже ніколи.
— Я теж, — відповів той тихо, дивлячись на гори, що зникали внизу.
Політ був довгим, але ніхто не скаржився. Хлопці з інших загонів, що поверталися з ними, шепотіли про плани: хто горілку питиме, хто до дівки побіжить. Василь уявляв Козятин — хату, сад, матір із хусткою в руках. Ігор штовхнув його ліктем:
— Що перше зробиш?
— Хліба з’їм, — усміхнувся Василь. — Маминого, теплого. А ти?
— Горілку з дідом хильну, — відповів Ігор. — І спатиму тиждень.
Літак приземлився в Ташкенті, а звідти їх повезли поїздом. Вагон гудів, пахло тютюном і потом, але це вже був запах дому. Василь дістав листи — від матері, від Галі — і перечитав їх, тримаючи в руках, як скарб. Ігор глянув і кивнув:
— Добре, що писали. Мене дома ніхто не чекає, крім діда.
— Тебе чекатимуть, — сказав Василь. — Ти ж герой.
— Та який там герой, — хмикнув Ігор. — Живий — і то добре.
Коли поїзд зупинився у Вінниці, Василь відчув, як ноги затремтіли. Вони з Ігорем вийшли на перон, де гуділи люди й пахло свіжим хлібом із кіоску. Ігор обійняв його, ляснув по здоровому плечу:
— Ну, брате, до зустрічі. Приїдеш у Липовець — горілка на мені.
— Приїду, — пообіцяв Василь, усміхаючись.
Дорога до Козятина була короткою, але здавалось, що тягнеться вічність. Автобус трясся, за вікном мелькали поля й села. Нарешті він побачив свою хату — білу, з вишнею в саду. Мати стояла біля воріт, тримаючи хустку, а Миколка бігав поруч. Василь вийшов, кинув торбу на землю й обійняв її. Вона заплакала:
— Сину, я молилась щодня.
— Я знаю, мамо, — відповів він, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.
Увечері вони сиділи за столом — хліб, сало, вареники. Миколка тягнув його за рукав:
— Васю, а ти ще поїдеш?
— Ні, малий, — усміхнувся він. — Я вдома.
Він глянув у вікно — вишня гуділа від вітру, а небо було чистим. Афганістан залишився позаду, але сни про пил і вибухи ще приходили. Та тепер поруч був Козятин, і це тримало його міцніше, ніж будь-яка іконка. Війна закінчилася — принаймні, для нього!