Ніч опускалася на землю повільно, як важкий подих пізньої осені, що пробирає до кісток. Туман, густий і липкий, розтікався над трасою, ковтаючи світло фар, розмиваючи його в сіру акварельну пляму. Стара дорога на Бориспіль лежала безлюдною. Жодних машин, жодної душі — лише далекі обриси дерев гойдалися в темряві, наче привиди, що шепочуться на вітрі. Максим міцно тримав кермо, пальці несвідомо впивалися в потерту шкіру. Він звик до таких нічних виїздів — порожні шляхи, тиша, що розтягує час, ніби ти їдеш крізь забутий світ, де годинники зупинилися.
Радіо тихо шипіло, єдиний доказ того, що життя десь ще триває. Аж раптом кутком ока він помітив рух. Щось промайнуло обабіч дороги, і серце Максима гупнуло в груди. Занадто низько до асфальту, занадто велике для кота. Мозок намагався знайти пояснення — собака? Лисиця? Та всередині вже заворушилося відчуття, що це щось інше.
Він різко крутнув кермо, інстинкт випередив думки, і в останню мить зрозумів — це дитина. Крихітна постать повзла по трасі. Максим ударив по гальмах, машина завищала, ніби поранений звір. Він вискочив надвір, холодне повітря вдарило в обличчя, наче ляпас, повертаючи до реальності. На асфальті, згорнувшись у клубок, повзла дівчинка — не більше року. У тонкій піжамі, босоніж, вона тягнулася вперед.
Він кинувся до неї, але завмер. Вона не плакала, не кликала. Просто повзла, ніби щось гнало її в темряву. Максим торкнувся її плеча — холод, як лід, а не жива шкіра. Її великі очі, темні, мов безодня, відбивали світло фар, ніби маленькі місяці. «Усе гаразд», — голос його тремтів, але він намагався звучати м’яко. «Ти не сама».
Максим підхопив дівчинку на руки, і його наче пронизало крижаною стрілою — вона була легкою, мов пір’їна, ніби життя з неї витекло, залишивши лише тонку оболонку з ледь тліючою іскрою. Він притиснув її до грудей, ховаючи в тепло своєї куртки, і метнувся до машини. Двері грюкнули, він посадив її на переднє сидіння, пальці тремтіли, коли крутив ручку обігрівача на максимум. Гаряче повітря вдарило в обличчя, але дівчинка навіть не ворухнулася — лише дрібно тремтіла, згорнувшись у клубочок.
«Зараз, зараз», — шепотів він, накриваючи її долонями, ніби міг передати їй своє тепло, як струм. Телефон вислизнув із кишені, впав на підлогу. Максим схопив його, не відводячи очей від дитини, і набрав 101, пальці ледве слухалися. «Алло! Терміново! Я знайшов дитину на дорозі. Маленьку дівчинку. Босу, в піжамі. Вона замерзла, як лід. Поруч нікого!» Голос диспетчера щось відповідав, але Максим не чув — у голові пульсувала одна думка: «Роби щось!»
«Так, дорога на Бориспіль, ближче до розвилки. Чекаю», — видихнув він і глянув на дівчинку. Хотілося сказати їй щось — «Ти в безпеці»? «Де твої батьки»? Але вона лише дивилася, очі величезні й мовчазні. Занадто мала, щоб говорити, зрозумів він, і від цього стало ще моторошніше. Як немовля опинилося тут, посеред траси?
Тільки тепер, у тиші салону, він почув її дихання — нерівне, слабке, ніби кожен вдих давався їй із зусиллям. Максим накрив її крихітні ручки своїми. «Ти зігрієшся. Усе буде добре», — промовив він, хоч сам у це не вірив до кінця. А тоді спогад ударив, як блискавка: йому п’ять, гамір базару в Броварах, запах смаженого м’яса, натовп, що тягне його, як ріка. Мама була поруч — і раптом зникла.
Максим стояв посеред базару, маленький і загублений, а люди гуділи навколо, як рій бджіл. Голоси зливалися в суцільний гомін, ноги грузли в багнюці від осіннього дощу, а він кликав: «Мамо! Мамо!» — але звук тонув у гаморі, ніби камінь у калюжі. Мамина рука щойно тримала його, тепла й міцна, а тепер її не було. Натовп здавався безкінечним лабіринтом, і в голові пульсувала думка: «Я її більше не побачу». Страх стискав груди, дихання рвалося, світ хитався, готовий обвалитися.
Аж раптом чиясь долоня лягла йому на плече. «Гей, малий, ти що, загубився?» — голос був низький, добрий. Високий чоловік у старій кепці підняв його на руки, а потім гукнув на весь базар: «Чий це хлопець?» Гул стих, люди розступилися, і Максим побачив, як крізь натовп пробивається мама — заплакана, з розпатланим волоссям, але жива. Вона кинулася до нього, обіймаючи так міцно, що він відчув її серцебиття крізь пальто.
Максим кліпнув — і повернувся в машину. Він уже не той переляканий хлопчик. Тепер він той, хто рятує. Дівчинка сиділа поруч, крихітна й беззахисна, її холодне тільце тулилося до його куртки. «Усе добре», — шепнув він, і вперше за ніч вона ніби розслабилася, довірившись йому. За вікном клубочився туман, густий і важкий, мов живе створіння, що чекає свого часу.
Поки сирени поліції та швидкої ще не розірвали тишу, Максим відчув, як щось ворушиться на межі світла фар. Щось невловиме, тінь у тіні, що крадькома пробиралася крізь морок. Серце стиснулося — передчуття гнітило, ніби за ним стежили. А потім він побачив її. Стара жінка виринула з темряви, мов привид, якого ніч виштовхнула назовні.
Вона стояла перед машиною, нерухома, як статуя з глини, залишена на узбіччі. Світло фар вихоплювало її з темряви: розстебнуте пальто гойдалося на вітрі, шерстяна шапка з’їхала набік, відкриваючи сиве волосся, а худі пальці стискалися перед грудьми. Її обличчя — суміш болю, розгубленості й чогось глибшого, незрозумілого, що пробирало до мурашок. Максим затамував подих. Вона не вийшла з-за дерев чи з обочини — просто з’явилася, ніби морок сам її народив.
«Віддай її!» — слова пролунали тихо, але врізалися в голову, обійшовши вуха. Він здригнувся, холод пробіг спиною, хоч обігрівач гудів на повну. Дівчинка на руках міцніше вчепилася в його куртку, її гострі нігтики вп’ялися в тканину, ніби вона відчувала загрозу. Жінка ступила вперед — кроку не чути, лише тінь хитнулася, а край пальта повільно гойднувся в світлі фар.
«Віддай!» — повторила вона, простягаючи руки. «Це моя онука». Її пальці здавалися неприродними — сухими, тонкими, мов гілки старої верби, що скребуть шибку в бурю. Вони тягнулися плавно, занадто впевнено, ніби вона знала, що забере дитину. Максим різко натиснув кнопку — двері клацнули, замки заблокувалися. Жінка зупинилася, її руки завмерли в повітрі, ніби наштовхнулися на невидиму стіну.
Тільки тоді він роздивився її очі — глибокі, тьмяні, порожні. Світло фар не відбивалося в них, проходило крізь, не лишаючи блиску. Її обличчя змінилося: спочатку жалісливе, потім зле, потім розгублене, ніби під шкірою ховалося кілька масок. «Я лише хотіла…» — голос тремтів, зриваючись на шепіт. «Але він сказав мені…» Холод усередині Максима посилився. Хто «він»? Про кого вона?
«Ти ж його чуєш?» — прошепотіла вона, і в її очах щось блиснуло, темне й живе.
Максим похитав головою — ні, він нічого не чув. Але чому тоді здалося, що за машиною щось ворушиться? Чому страх стиснув горло, не даючи обернутися до обочини? Жінка нахилилася ближче, її пальці знову потяглися до скла. Раптом її тіло сіпнулося, ніби всередині щось скрутило, губи скривилися від страху й люті водночас. «Ти що, злодій?» — раптово вигукнула вона. «Викрадач? Чужий мужик із дитиною посеред ночі!»
Вона відскочила, різко закинувши голову, і в ту ж мить із-за повороту траси блиснули фари. Патрульна машина наближалася, шини скреготіли по мокрому асфальту. Жінка крутнулася до світла, простягаючи руки, ніби благаючи захисту. Максим зрозумів: усе тепер залежить від того, кому повірять. Фари розітнули туман, і він відчув, як серце калатає, а піт виступає на долонях.
Жінка стояла посеред дороги, пальто розвівалося, шапка з’їхала ще нижче, оголюючи мокре від туману волосся. «Зупиніть його! Він украв дитину!» — закричала вона, і її голос розірвав ніч, мов крик пораненої птиці. Максим стиснув кулаки. Патруль зупинився, двері відчинилися, вийшли двоє: один — кремезний, із важким поглядом, другий — молодший, насторожений.
«Що тут відбувається?» — голос старшого був спокійним, але напруженим. «Цей чоловік викрав мою онуку!» — жінка вказала на Максима, її руки тремтіли. Молодший глянув на нього, потім на дівчинку в машині, тоді знову на жінку. Максим відчув, як у їхніх очах росте підозра. «Це неправда», — сказав він твердо, хоч у горлі пересохло.
Але жінка не вгавала. «Я йшла за нею! Шукала! А він забрав!» Її голос тремтів, але звучав переконливо, з хворобливою впевненістю. Старший підійшов ближче. «Як звати?» — «Максим. Я їхав і побачив, як вона повзе по дорозі. Одна. Я викликав поліцію».
«Бреше!» — жінка зірвалася на крик, її голос тріснув, як суха гілка. «Я йшла за нею! Вона вислизнула з хати, а він її схопив!» Поліцейські перезирнулися, їхні погляди стали гострішими. Максим відчув, як повітря в салоні густішає від напруги. «Перевірте мій телефон, — сказав він повільно, чітко. — Я дзвонив на 101 першим. Я не викрадач». Старший кивнув молодшому, той підійшов ближче. «Документи?»
Максим поліз до кишені, руки спітніли, хоча він знав, що не винен. Але в голові крутилося: «Як це виглядає з їхньої сторони? Чоловік із чужою дитиною вночі». «Розумієте, як це виглядає?» — голос старшого став жорсткішим. «Так, — видихнув Максим крізь зуби. — Але я знайшов її саму на трасі. Вона могла замерзнути або загинути під колесами».
«Ви кажете, це ваша онука?» — молодший повернувся до жінки. «Звісно! Звісно!» — вона кивала так швидко, що шапка мало не впала. Максим відчув, як страх стискає шию, але раптом його осінило. «Відеореєстратор! У мене є запис!» Поліцейські глянули на нього з цікавістю. «Який запис?» — «З камери в машині. Там видно, що вона була сама».
Жінка завмерла. «Він бреше!» — вигукнула вона, але в голосі прорізалася паніка. «Покажіть», — наказав старший. Максим кинувся до машини, вирвав флешку з реєстратора. Руки тремтіли — якщо запис не ввімкнеться, усе пропало. Він передав її поліцейському. Молодший дістав ноутбук, вставив флешку. Максим затамував подих.
Екран спалахнув — порожня траса, ніч, туман. І ось вона — крихітна фігурка повзе асфальтом, боса, сама. Жінки ніде немає. Максим видихнув. «Де ж ваша онука, яку ви шукали?» — молодший примружився. Жінка відсахнулася, губи затремтіли. «Ви збрехали?» — голос старшого став крижаним. Вона відкрила рот, але слів не було.
Жінка зблідла, її очі забігали, ніби шукали порятунку в темряві за машиною. «Значить так», — старший кивнув молодшому, той уже діставав наручники. «Ви затримані до з’ясування обставин». Вона охнула, відступила, але поліцейський схопив її за зап’ястя. Максим видихнув — руки досі тремтіли, хоч страх потроху відпускав. Усе могло скластися інакше: якби він не згадав про запис, якби не настояв, дівчинка могла опинитися в її руках.
Тут під’їхала швидка. Фельдшери вискочили, їхні рухи були швидкими, звичними, але в очах мелькала тривога. «Сильно замерзла, але стабільна. Терміново в лікарню», — один із них узяв дівчинку, її тільце здавалося невагомим у його руках. Її поклали на ноші, накрили термоковдрою, причепили датчики до тонких зап’ясть. Вона не пручалася, не плакала, лише в останню мить, коли двері швидкої зачинялися, глянула на Максима. Темні очі, сповнені незрозумілого страху, ніби вона боялася, що він зникне.
Сирена завила, машина рвонула в ніч, лишивши після себе гнітючу тишу. «Сідай у машину, поїдемо до відділку, оформимо все», — голос поліцейського звучав буденно, але Максим відчував, що ця ніч — не просто випадок. Жінка стояла біля патрульної машини, уже не кричала, не рвалася до дитини. Її плечі опустилися, губи шепотіли щось нечутне, ніби вона розмовляла з кимось у своїй голові. Поліцейські повели її до машини, обережно, але впевнено.
Максим сів у патрульний УАЗ. Утома навалилася, як важкий мішок, але мозок гудів, не даючи розслабитися. У відділку тьмяне світло ламп різало очі, пахло кавою, старими дошками й папером. Він сів за стіл, чекаючи, поки оформлять протокол. З іншої кімнати долинав голос старої — спочатку шепіт, потім уривки фраз, що морозили кров: «Він кликав її. Світло в темряві. Я хотіла допомогти».
Максим сидів, стиснувши руки в замок, слухаючи, як голос старої пробивається крізь стіни. «Це не я, це він. Він сказав мені», — її слова звучали хаотично, ніби вона сперечалася з невидимим співрозмовником. Поліцейські перезирнулися. «З нею щось не так», — тихо кинув молодший. «Викличте психіатричну бригаду», — відповів старший, викликаючи когось по рації. Максим відчув, як усередині все стискається. Що, якби дівчинка виповзла на дорогу пізніше? Що, якби він не помітив її в тумані?
«Розкажіть ще раз, як усе було», — голос офіцера повернув його до реальності. Максим глибоко вдихнув, нахилившись уперед. «Їхав трасою на Бориспіль, туман густий, як молоко. Спершу подумав, що то тварина. А потім побачив — дитина. Повзла по асфальту, сама, в піжамі. Я зупинився, вискочив, забрав її в машину, набрав 101. Потім з’явилася та жінка. Сказала, що це її онука».
Офіцер кивав, записуючи. «Ви одразу зупинилися?» — «Так. Як побачив, що це не звір, а дівчинка». — «А потім ми приїхали», — офіцер глянув поверх окулярів. Максим кивнув. «Ви могли її не помітити. Сбити». Максим заплющив очі, уявляючи, як фари минають маленьку постать, як колеса… «Так. Вона могла загинути там», — тихо відповів він.
Телефон у відділку задзвенів. Дежурний підняв слухавку. «Поліція. Так?» Голос на тому кінці був істеричним: «Моя донька! Її немає! Була в ліжечку, а тепер немає!» Максим різко підвів голову. «Ваш адрес?» — офіцер оживився. «Вулиця Зелена, 12, у Броварах. Ми лягли спати, а вона… пропала!» — «Як звати доньку?» — «Оля. Олечка». Тиша зависла, як камінь. «Ми знайшли вашу доньку. На трасі. Вночі. Босу», — сказав офіцер. Жінка на тому кінці зайшлася риданнями.
«Що?!» — голос матері зірвався на крик, змішаний із сльозами. «Ми знайшли її на трасі в піжамі. Босу. Але як? Я укладала її спати! Вона не вміє ходити сама!» — слова тонули в риданнях. Максим відчув, як холод скував його тіло. «Приїжджайте до відділку негайно», — офіцер поклав слухавку, глянув на Максима. Той лише кивнув, не в змозі щось сказати.
Коли батьки Олечки увірвалися до відділку, їхні обличчя були спотворені горем. Мати, із заплаканими очима, стискала телефон так, що кісточки побіліли. Батько йшов твердо, але в його погляді застигло заперечення реальності. «Де вона? Де наша донька?» — вигукнув він. Офіцер повів їх до окремої кімнати, увімкнув ноутбук. «Спочатку подивіться це», — сказав він, натиснувши на відтворення.
Екран засвітився: ніч, траса, туман. Маленька фігурка повзе асфальтом — боса, самотня. Мати затулила рот руками, видаючи глухий стогін. Батько завмер, його очі не кліпали, ніби мозок відмовлявся прийняти побачене. «Я не розумію… Як?» — прошепотіла мати, її плечі затремтіли. Батько мовчав, лише стиснув кулаки.
Максим відвів погляд. Відповіді не було, але він знав: якби він проїхав повз, Олечка зникла б у темряві. У коридорі лікарні, куди їх повезли, гуділи лампи, відкидаючи тьмяне світло на стіни. Батьки бігли, мати спотикалася, тримаючись за руку чоловіка. Медсестра розчахнула двері палати: «Сюди!» Олечка лежала в широкому ліжку, бліда, але спокійна, її ручки стирчали поверх ковдри.
«Олечко!» — мати впала на коліна, хапаючи доньку за руку, цілуючи її холодні пальці. Дівчинка кліпнула, спершу розгублено, а потім потягнулася до мами, стискаючи її долоню. Батько сів поруч, поклав руку на спину доньки й заплющив очі — не від утоми, а від усвідомлення, як близько була біда.
Мати ридала, її голос тремтів: «Ти тут! Ти жива!» Олечка не плакала, лише міцніше стискала мамину руку, ніби боялася відпустити. Батько мовчав, його долоня на спині доньки була єдиним якорем, що тримав його в реальності. «Ангел-охоронець! Наш спаситель!» — мати підняла заплакані очі до стелі, ніби дякуючи небу. Максим стояв осторонь, відчуваючи, як у грудях змішуються полегшення й тривога.
Він повернувся додому, коли ніч уже густіла перед світанком. Думав, що впаде на ліжко й одразу засне — тіло гуділо від утоми, ноги тремтіли. Але щойно заплющив очі, перед ним знову виникла траса: туман, що ковтає світло, крихітна фігурка, яка повзе асфальтом. У сні він не встигав — фари миготіли, машина мчала далі, а Олечка зникала в темряві. Він прокинувся з різким вдихом, ніби виринув із води. За вікном — морок, густий і нерухомий.
Він устав, підійшов до шибки. Вуличний ліхтар ледве пробивався крізь ніч, але Максим усе одно вдивлявся, ніби чекав побачити там щось — тінь, рух, чиїсь очі. Через добу Олечку виписали додому — слабку, але в теплі й безпеці. А потім її батьки знайшли його. Двері квартири відчинилися, і Максим не здивувався, побачивши їх на порозі.
Батько стиснув його руку — не просто в подяці, а так, як тиснуть тому, хто врятував найдорожче. Мати, бліда й виснажена, глянула на нього очима, в яких читалася тонка межа між надією й втратою. «Дякую», — її голос зірвався. Максим кивнув, не знаючи, що сказати. «Так би кожен вчинив». — «Ні, — похитав головою батько. — Не кожен». — «Ви були там, де треба», — додала мати, її губи тремтіли. «У потрібний час».
Максим запросив їх до хати, поставив чайник на плиту. За столом батьки Олечки почали розповідь, їхні голоси тремтіли від утоми й пережитого. «Ми хочемо вам дещо сказати. Про бабусю», — батько відвів погляд, ніби шукав слова в темних кутках кухні. Максим напружився, відчуваючи, як повітря густішає. «Вона хвора», — продовжив чоловік, стискаючи кулаки. «Діагноз давно поставили, але ми думали, що це не так страшно».
Мати провела тремтячими пальцями по лобі. «Останні місяці вона вставала ночами. Ми чули, як вона ходить коридором, босоніж, тихо, мов тінь. Іноді просто стояла в темряві, слухала». Її голос затремтів. «Казала, що хтось кличе Олечку». Максим відчув, як мурашки побігли спиною. «Вона чула голос», — батько стиснув зуби. «Говорила, що їй шепочуть, ніби Олечці треба йти до світла».
Мати всхлипнула, закриваючи обличчя руками. «Але вона не пам’ятає, як винесла її в ніч. Упевнена, що просто… допомагала». У кухні запала тиша, важка, як камінь. Максим видихнув, намагаючись осмислити почуте. «Вона досі в лікарні?» — «Так, у психіатрії», — мати витерла сльози. «Лікарі кажуть, що це загострення».
Він кивнув, але в голові крутилася картина: темна траса, Олечка на асфальті, туман, що ковтає все живе. Що, якби він не глянув у той бік? Що, якби проїхав далі? Темрява за вікном тепер здавалися не просто ніччю — вона ховала щось, від чого кров стигла в жилах.
Попрощавшись із гостями, Максим лишився сам. Світло не вмикав, стояв біля вікна, вдивляючись у морок. Вуличні ліхтарі ледве розганяли тьму, але він усе одно шукав там рух. Ніч колихалася, мов жива, і йому здалося, що вона шепоче — тихо, невловимо, прямо в голові.
Максим стояв біля вікна, вдивляючись у темряву, що гойдалася за шибкою, мов чорне полотно, просякнуте холодом. Ніч обіймала двори, ковтала слабке світло ліхтарів, заповзала в кожен закуток. Він не знав, чому знову опинився тут, чому не може просто лягти й заснути. Очі самі шукали в мороці обриси — траса, туман, маленька фігурка Олечки, що повзе асфальтом. Якби він відвів погляд, якби машина промчала повз, вона могла б замерзнути в кількох метрах від дороги. Або хтось інший, поспішаючи вночі, не помітив би її — і все.
Уява малювала моторошні картини: ранкові новини по радіо «Рокс», голос ведучого: «На трасі Бориспіль-Бровари знайдено тіло дитини. Особу не встановлено». Її б накрило першим інеєм, і ніхто б не дізнався, звідки вона взялася. Максим заплющив очі, труснув головою, відганяючи ці думки. Іноді порятунок — це лише один погляд у потрібний момент.
Він не пам’ятав, коли провалився в сон. Тіло обм’якло, розум балансував між сном і яв’ю, звуки затихали, стаючи м’якими, далекими. Аж раптом — шорох. Тихий, ледь чутний, але різкий, як укол. Максим розплющив очі. На стелі тремтів відблиск ліхтаря. Серце закалатало, він підвівся. Що це було? Телефон показав 02:47 — той самий час, коли він побачив Олечку.
Він встав, босі ноги торкнулися холодної підлоги, повітря в кімнаті здавалось важчим. Підійшов до вікна, обережно розсунув штори. Двір порожній, лише тіні гойдалися під ліхтарем. Але чому здавалося, що там хтось є? Він вдивлявся, прислухався, і на мить почув — шепіт, що прослизнув у свідомість: «Ти ж його чуєш?» Максим здригнувся, видихнув, відступив. «Нерви», — сказав собі, але в грудях усе стискалося.
Максим відступив від вікна, різко засунув штори, ніби це могло відгородити його від ночі. «Бред», — пробурмотів він, трусячи головою, щоб вигнати той шепіт із думок. Але серце калатало, як барабан, а шкіра вкрилася холодним потом. Він ліг назад, заплющив очі, намагаючись змусити себе заснути. Та перед очима знову спливала траса — темна, безкінечна, з туманом, що ковтає все живе. Олечка повзла асфальтом, її маленькі ручки тремтіли від холоду, а за нею тягнулася тінь — невловима, але жива.
Він різко сів, вдихаючи повітря, ніби воно могло змити цей кошмар. За вікном тиша, лише вітер гудів у щілинах, наче зітхання. Максим устав, увімкнув світло — тьмяна лампа над столом мигнула, розганяючи морок. Але навіть у цьому світлі він відчував, як ніч тисне на шибки, ніби хоче пробратися всередину. Чайник загудів на кухні, він налив собі горнятко, обхопивши його долонями — тепло трохи заспокоїло тремтіння.
Та в голові крутилися слова старої: «Він кликав її. До світла». Хто цей «він»? Чому Олечка опинилася там, посеред траси? Максим глянув на годинник — третя ночі минула, а сон не йшов. Він підійшов до полиці, дістав стару фотографію: він, малий, із мамою на базарі в Броварах. Її усмішка, тепла рука, що тримає його долоню. Той день, коли він загубився, повернувся різким спогадом — страх, безпорадність, а потім порятунок.
Тепер він сам став чиїмось порятунком. Але чому здавалося, що це не кінець? Що темрява за вікном досі чекає? Він поставив горнятко на стіл, підійшов до шибки ще раз. Двір порожній. Та в глибині душі ворушилося відчуття, що щось там є — невидиме, тихе, але близьке.
Максим стояв, вдивляючись у темряву за вікном, пальці стискали край штори. Ніч не рухалася, але здавалася живою — густий морок обіймав двори, чіплявся за гілки дерев, ковтав слабке світло ліхтарів. Він не міг пояснити, чому знову повертається сюди, чому не може відпустити ту трасу з думок. Перед очима мелькала Олечка — маленька, боса, на холодному асфальті. Її очі, темні й бездонні, ніби просили: «Не лишай мене». Якби він не зупинився, якби проїхав повз, її б поглинула темрява.
Він уявив, як усе могло скластися: машина мчить трасою на Бориспіль, водій, затуманений сном чи поспіхом, не помічає крихітної постаті. Гальма завищали б запізно, а потім — тиша. Або ще гірше: ніхто б не знайшов її до ранку, і перший мороз скував би її тільце, залишивши лише загадку для поліції. Максим труснув головою, відганяючи ці видіння, але вони чіплялися, як павутина.
Він повернувся до ліжка, сів, обхопивши голову руками. Тиша в квартирі гуділа в вухах, лише годинник цокав на стіні — четверта ранку. Сон не йшов, замість нього приходили слова старої: «Він кликав її». Що це був за голос? Чому бабуся винесла Олечку в ніч? Лікарі сказали — хвороба, але Максимові здавалося, що за цим ховається щось більше, щось, що не пояснити діагнозами.
Він устав, підійшов до вікна востаннє. Двір порожній, але відчуття чужої присутності не зникало. Шепіт, що прослизнув у свідомість тієї ночі, знову ожив: «Ти ж його чуєш?» Максим різко відступив, серце закалатало. «Досить», — сказав він уголос, ніби наказуючи собі. Але в глибині душі знав: темрява тепер завжди буде для нього іншою — живою, пильною, такою, що чекає.