Двері відчинила Соломія. Її світле волосся було недбало зібране в низький хвіст, що злегка розпатлався, а обличчя, ніжне, мов порцелянова статуетка, видавалося блідим, лише з тонким рум’янцем на щоках. Під стелею ще клубочився сірий димок, а в квартирі стояв густий, уїдливий запах підгорілого. Орест, не гаючи часу, чмокнув її в щоку, намагаючись розрядити напругу жартом:
— Ого, то в нас сьогодні на вечерю вугілля з м’ясним ароматом? Гурманам сподобається!
Та Соломія навіть не посміхнулася. Її очі, глибокі, як два сині озера на світанку, дивилися кудись повз нього, відбиваючи світло лампи й силует Ореста, але не впускаючи його в себе. У тих очах ховалося щось невловиме — думки, почуття, таємниці, які вона тримала за сімома замками. Орест відчув, як по спині пробіг легкий холодок від її мовчання.
— Соломіє, та що з тобою? Ну, згоріло — то й згоріло, не переймайся. Провітримо, щось вигадаємо. Вікна відчинила?
— Так, — тихо видихнула вона, повільно вішаючи його потерту куртку на дерев’яний гачок біля дверей.
Орест рішуче попрямував на кухню, готовий узяти ситуацію в свої руки.
Орест зайшов на кухню, де ще витав дух кулінарної катастрофи. На плиті шипіла сковорідка, залита водою, яка не встигла загасити тліючий жар. У смітнику красувалася купа чорних, як вугілля з шахти, котлет — справжня гірка невдалої вечері. Він насупив брови, похитав головою і пробурмотів:
— От тобі й маєш... Ну нічого, зараз щось утнемо.
Накривши сковорідку кришкою, щоб придушити залишки диму, Орест почав міркувати вголос:
— Так, що в нас є? Здається, сосиски в холодильнику лежать. Чи ні?
— Там, — ледь чутно озвалася Соломія, стоячи в дверях із виглядом, ніби її думки десь за межами цієї квартири.
— Ти голодна? Бо я після зміни, як той вовк у лісі, — гукнув Орест, грюкаючи каструлею об стіл. Він витяг із холодильника кілька огірків, пучок кропу й петрушки, а потім глянув на дружину, що стояла непорушно. — На балконі помідори є, з дачі привезли. Та сиди вже, я сам упораюсь.
Останній урожай вони зібрали в селі у батьків Ореста, в мальовничій Білій Волі. Червоні плоди дозрівали в дерев’яних ящиках на балконі, наповнюючи повітря легким ароматом літа. Орест вибрав найстигліші, повернувся до кухні й заходився різати салат. Додав сметани — так любила Соломія, хоч сам він обожнював заправляти все пахучою олією. Потім вишкріб із каструлі розварені макарони, що злиплися в грудку, поклав зверху дві сосиски й засунув усе в мікрохвильовку. Взяв другу тарілку для дружини.
— Мені не треба, я не голодна, — відрізала вона, відводячи погляд.
— На роботі поїла?
— Просто не хочу. ПІду приляжу.
Орест відчув, як у грудях заворушився неспокій. Останнім часом Соломія була не собою — мов чужа в рідній хаті. Він обережно торкнувся її руки, коли вона проходила повз.
— Соломіє, все добре? Тебе хтось образив? Що коїться?
— Усе нормально. Просто втомилась, — кинула вона, вислизаючи з його долоні.
Орест без особливого ентузіазму доїв свою порцію — сосиски з макаронами виявилися прісними, а салат не тішив, як завжди. Він зітхнув, відсунув тарілку й рушив до кімнати, де Соломія стояла біля вікна. Її струнка постать вимальовувалася на тлі вечірнього неба, що повільно темніло над Соснівкою. Вона обіймала себе руками, ніби захищаючись від невидимого холоду, а її гнучка, граційна фігура манила, як завжди. Орест підійшов ззаду, м’яко поцілував її в шию, відчуваючи знайомий аромат її волосся — суміш трав’яного шампуню й легкої гіркоти диму. Вона ледь відсторонилася, але він міцно обійняв її, притиснувши до себе.
— У п’ятницю кухню привезуть, я казав? — почав він, намагаючись розворушити її. — А в суботу батько з Тарасом приїдуть із Білої Волі, будемо ставити самі. Заощадимо на майстрах, бо ті за роботу заломили ціну — три тисячі гривень! За ці гроші я краще стіл новий куплю, та ще й стільці додам. Ті, що ти хотіла, з вирізаними спинками. Хоч із кухнею вони не дуже гармоніюватимуть, але головне, щоб тобі подобалось.
— Оресте, я від тебе йду, — перебила Соломія, її голос різонув, як ніж.
Він закінчив фразу: "...аби тобі подобалось," — і завмер. Рука, що гладила її живіт, застигла, пальці напружилися. Що вона сказала? Чи не причулося? Соломія розчепила його обійми й відступила. Її погляд, глибокий і незбагненний, уп’явся в нього, але Орест не міг розгадати, що ховається за тими синіми озерами.
— Я від тебе йду, Оресте. Я кохаю іншого, — повторила вона чітко, ніби забиваючи цвях у його серце.
— Соломіє, ти жартуєш? У нас же все добре!
— У тебе добре, а в мене — ні. Ми з тобою різні, — мовила вона, нервово крокуючи кімнатою.
Вона схопила з полиці маленьку статуетку — крихітного янгола з глини, подарунок від матері Ореста, — покрутила в руках і поставила назад, ніби шукаючи, куди подіти неспокій.
Соломія заметушилася по кімнаті, її кроки відбивали нервовий ритм на старій дерев’яній підлозі. Орест стояв, ніби громом прибитий, намагаючись осмислити її слова. "Кохаю іншого" — ці слова гуділи в голові, як рій бджіл, що вирвався з вулика. Він дивився, як вона стискає руки, як її пальці тремтять, і відчував, як у грудях наростає гаряча хвиля.
— Ти нудний, Оресте, — різко кинула Соломія, зупинившись біля вікна. — Простий, як дошка. З тобою й поговорити немає про що. Я працюю, вчуся, росту, прагну більшого, а ти цілими днями гниєш у своїй шахті з грубими дядьками. Сам казав, що не хочеш брати на себе більше — ні посади, ні відповідальності. Тобі й так добре.
— Годі тобі співати, — обірвав її Орест, голос затвердів. — Хто він?
— Ти його не знаєш. Зустрілися в місті, — відповіла вона, відводячи погляд до стіни, де висіла вицвіла картина з краєвидом Карпат.
— Це та "подруга", у якої ти ночувала під час сесії? — Орест стис кулаки, згадавши, як платив за її таксі — п’ятсот гривень, бо вона скаржилася, що мерзне на його мотоциклі. — Ти ж казала, що соромишся їздити зі мною по місту!
— Ні, не зовсім... І не соромилась я, просто холодно було! — виправдовувалася вона. — Я віддам тобі гроші, якщо це тебе так гризе.
— Та до біса гроші! — гаркнув Орест. — То що, ти вже з ним... ну, як там?
Соломія відвернулася до вікна, її голос став тихим, майже сором’язливим:
— Ми лише цілувалися, якщо ти про це.
Орест відчув, як кров уда
рила в скроні. У голові промайнули сотні думок: схопити її за плечі, гримнути дверима, вигнати геть із криками. Але він стояв, бо любив її — надто сильно, щоб зірватися. Лише стиснув зуби й видихнув:
— Ти все вирішила?
Соломія кивнула, не піднімаючи очей. Її голос тремтів, але в ньому відчувалася рішучість:
— Ти мені не милий, Оресте. Яке ж то життя без кохання? Я вийшла за тебе, щоб утекти від батьків — от і все. У них вічно сварки, крики, а в тебе було спокійно: і родина добра, і хата своя, хоч і стара. Живи собі й не тужи...
Орест відчув, як обличчя спалахнуло жаром. Її слова вдарили, мов камінь у скло, розбиваючи все, що він вважав їхнім спільним життям. Він став пунцовим, щоки горіли, а в горлі застряг клубок. Соломія, помітивши його стан, спробувала пом’якшити удар:
— Ні, ти мені подобався, я думала, що це любов. Але я була молодою, дурною, не знала, чого хочу. А з Богданом усе інакше...
— Богдан, он як! Богданчик! — Орест підвищив голос, різко повернувшись до шафи. — Ну гаразд, іди! Іди собі, щастя тобі бажаю!
Він рвонув дверцята й почав викидати її речі на підлогу. Спершу полетіла купа светрів, що гучно гепнулася об паркет.
— Щоб ви там!
Друга охапка — джинси й кофти.
— Були собі!
Третя — кілька суконь, що розсипалися, як осіннє листя.
— Дуже-дуже!
Він схопив вішалки з її пальтами й блузами, кинув усе зверху, але помітив серед того хаосу свою єдину пристойну сорочку — синю, з тонкими смужками. Витяг її назад, стиснув у руках.
— Ну? Чого стовбичиш? — гарикнув він, обернувшись.
Соломія відступила, її очі розширилися від страху. Вона не чекала такої бурі від завжди спокійного Ореста.
— Я не можу сьогодні, — пробелькотіла вона. — Завтра...
— Тоді я піду, не заважатиму тобі пакуватися! Бери що хочеш, люба, тут усе для тебе було! — кинув він і попрямував до дверей, грюкнувши ними так, що стіни здригнулися.
Орест вискочив із під’їзду в холодну весняну ніч. Соснівка тонула в сутінках, лише слабке світло ліхтарів пробивалося крізь морок. Він ішов швидко, майже біг, не розбираючи дороги — ноги грузли в багнюці, чавкали в калюжах, але йому було байдуже. У голові гуділо: "Як? Чому? Як я міг не помітити?" Повітря різало легені, а думки шматували душу. Мимо промайнула п’ятиповерхівка, де жив його друг Роман, потім вузька стежка через сосновий гай, що вела до траси. За деревами лишалася Соснівка — містечко, де батьки купили йому цю кляту квартиру ще до весілля. Ноги самі несли його далі, до Білої Волі, де чекала батьківська хата. Пішки — годину, але зупинятися він не збирався.
Машини проносилися повз, сліпили фарами, обдавали бризками з калюж, але Орест не махав рукою — не хотів нічиєї допомоги. Крок за кроком він намагався втоптати свій біль у мокру землю. Вони ж знали одне одного зі школи! Соломія була молодшою на рік, тихою дівчинкою з бідної сім’ї. Її мати тримала дім, а батько ганьбив їх п’яними витівками на всю округу. Орест добре пам’ятав той день, коли вперше її помітив — проводи в армію. Хтось із друзів притягнув її на гулянку. Вона стояла осторонь, сором’язлива, у простенькій сукні, але для нього засяяла, як зірка. Поки служив, думав про неї щодня, малював у голові її тонкі риси. Повернувшись, застав її ще кращою — розквітла, мов квітка на сонці.
Він ганяв за нею на мотоциклі до міста, де вона вчилася на медсестру. Друзі сміялися: "Та куди тобі до такої кралі?" Батьки бурчали: "Оресте, вона холодна, як крига, не буде з неї тепла дружини." Але він був засліплений — кохав її до нестями.
Орест уперто домагався Соломії, і зрештою вона здалася. Під Новий рік він гордо заявив батькам: "Готуйтеся, буде весілля!" І почалося їхнє життя. Він закінчив гірничий технікум у сусідньому Червонограді, влаштувався на шахту в Соснівці. Робота була важка, але Орест ладен був гнути спину, аби Соломія посміхалася. Тільки-но вона сумувала, опускала очі, він одразу кидався розпитувати:
— Що сталося, сонечко? Чого тобі бракує?
Одного літа вона зітхнула: "Оресте, у всіх дівчат сукні гарні, а в мене — старе лахміття." Наступного дня він приніс три нові сукні, витративши пів зарплати. Потім вона знову охнула: "Дивлюся, у подруг золоті ланцюжки, а я з простим хрестиком на шнурку." І він подарував їй ланцюжок, браслет і сережки — усе з золота, хоч довелося брати підробітки.
На шахті Орест працював, як віл. Від вугільного пилу навколо очей утворилися темні кола, що не змивалися тижнями. Але йому подобалося: прийшов, відмахав зміну, пішов додому — жодних клопотів, жодної відповідальності. Соломія ж дорікала:
— У тебе ж спеціальність є, технік! Чого ти гнеш спину з мужиками? Хіба не соромно? Диплом припадає пилом!
— Не готовий я ще, — відмахувався він.
— А я б в інститут пішла, мрію економістом стати. Краще, ніж медсестрою в поліклініці сидіти, — зітхала вона.
Орест прислухався. З допомогою батьків назбирав грошей — п’ять тисяч гривень, і Соломія вступила на заочне в місті. Працювала в поліклініці, вчилася, а він возив її на сесії мотоциклом. Та на другому курсі, узимку, вона почала залишатися в місті — "у подруги ночую". Орест стояв на трасі, згадуючи це, і сплюнув у темряву:
— У подруги, кажеш? Пів року мене за дурня тримала!
Серце рвалося від болю. Якби вона зараз наздогнала його, впала на коліна, благаючи пробачення, він би, мабуть, усе простив — так сильно кохав.
До батьків у Білу Волю Орест дістався вже затемна. Усю дорогу думки гуділи, як дроти під вітром, а ноги гуділи від утоми. У хаті пахло свіжим хлібом і трав’яним чаєм — мати, Дарія, завжди тримала дім у теплі й затишку. Батько, Степан, сидів біля грубки, покурюючи люльку, і лише зиркнув на сина:
— Що, посварилися?
Орест махнув рукою, мовляв, не питай, і впав на лаву. Увесь день він ганяв на мотоциклі полями, намагаючись утекти від болю. Вітер хльостав обличчя, рвав із плечей куртку, але той біль наздоганяв його, бив по щоках, залишаючи невидимі сліди. Перший удар: "Вийшла за тебе, щоб утекти від батьків!" Другий: "Ти зручний — хата, гроші, усе готове!" Третій: "З Богданом я пізнала справжнє кохання!" А він, дурень, вірив, що вона його любить, тягав подарунки, як вірний пес, а вона сміялася за спиною.
— Два роки коту під хвіст, — зітхнула мати, ставлячи перед ним миску борщу. — Я ж казала, Оресте, що вона не для тебе. Холодна, як зимова ріка. Буде тобі наука.
Він мовчав, хлебтав борщ, хоч шматок у горло не ліз. Увечері повернувся до Соснівки. У квартирі було порожньо: полиці в шафі голі, її чобіт на банкетці не видно, пальто зникло з вішалки. Навіть ноутбук забрала — той, що він купив за свої кревні п’ять тисяч гривень. "Хай подавиться," — подумав Орест, падаючи на диван.
Пів року він жив, як у тумані. Рани кровоточили, серце нило. Робота, дім, пиятики з друзями — усе, щоб заглушити думки про неї. Батьки радили розлучатися, але він уперся:
— Хай сама подає. Мені байдуже.
Та в глибині душі він мріяв її побачити — хоч раз, хоч краєм ока.
Минуло пів року. Весна розквітла в Соснівці пишним цвітом черемхи, її солодкий аромат гуляв дворами. Орест повертався з шахти затемна, втомлений, із чорними слідами вугілля на обличчі. Біля під’їзду, на лавці під розлогим деревом, сиділа самотня постать. Гілки черемхи ховали її обличчя, але коли він підійшов ближче, вона підвелася. Соломія. Серце Ореста стиснулося — невже це вона?
— Привіт, Оресте, — мовила тихо, ніби боячись сполохати тишу. — Не чекав?
— Привіт, — сухо відповів він, розглядаючи її. Вона не змінилася: та ж краса, ніжна, як весняний світанок, але в очах — тінь смутку, мов у собаки, що приблудилася до чужого двору.
— Як живеш?
— Нормально.
Неприємний холодок пробіг по спині. Він відчув, що її поява не обіцяє нічого доброго.
— А я приїхала до тебе, — сказала вона, опускаючи погляд.
— Навіщо?
— Скучила. Ти ж мій чоловік.
Орест ледве стримав гіркий смішок. Її голос звучав кокетливо, але це лише дратувало.
— Ого, несподіванка. Я й забув, що був одружений. Точно, — кинув він із сарказмом і рушив до дверей. — Ходімо.
У квартирі Соломія озиралася, ніби вперше. Помітила нову кухню — світлу, з дерев’яними фасадами.
— Гарно вийшло. Є в мене смак, — усміхнулася вона.
— Ага, не погано. Чай питимеш? У мене є пиріжки, щоправда, магазинні, — запропонував Орест, ставлячи чайник.
— Питиму. А стіл зі стільцями так і не купив, бачу.
— Мені й старий годиться.
Він дістав із холодильника сир, ковбасу, редиску, почав нарізати. Соломія заварила чай із пакетиків, поставила чашки на стіл. Орест знав, чому вона тут. Її ніжний погляд не обдурив би й дитину.
— Ти заміж виходиш? Розлучення потрібне? Без проблем, подамо, — сказав він, дивлячись їй у вічі.
— Ні, я повернулася до тебе, Оресте, — мовила вона, торкаючись його руки.
Соломія стиснула його руку, її пальці були теплими, а на зап’ясті блищав той самий золотий браслет, що він подарував їй два роки тому. Орест мимоволі погладив її долоню, відчуваючи знайомий вигин, але всередині все стислося від змішаних почуттів.
— Давай почнемо спочатку, — благала вона, її голос дзвенів ніжністю. — Я все передумала, Оресте! Пробач мені, я помилилася! Ти мій чоловік, і я люблю тебе — зрозуміла це тепер. Інколи треба впасти, щоб усвідомити, що маєш.
Він мовчав, дивлячись на неї. У голові гуділи її слова, але серце не поспішало вірити. Що він відчував? Любов? Злість? Чи просто порожнечу?
— Тобто ти рік гуляла з тим Богданом, пів року дурила мене, а тепер, коли він тебе кинув... — почав Орест, стримуючи гнів.
— Це я його покинула! — обірвала вона, ображено піднявши підборіддя.
— Байдуже. І після цього ти хочеш, щоб усе було, як раніше? — його голос став холодним, як весняний вітер.
— Але ж ти мене любиш, я знаю, — наполягала вона, її очі заблищали сльозами.
— Ти, здається, знаєш більше за мене, — відрізав він. — Розумієш, Соломіє, розірвану сорочку можна зашити, але шов усе одно лишиться. Грубий, кривий, натиратиме щоразу, коли вдягнеш.
Вона схлипнула, сльози покотилися по щоках, але Орест залишився непохитним. Він чекав, що її плач розтопить його серце, як колись, але цього не сталося. Він підвівся, обійшов стіл, де чай так і стояв неторканим.
— Я викличу тобі таксі. Завтра подамо на розлучення, — сказав він спокійно.
— Оресте! — гукнула вона, але він уже дістав телефон.
— Я не ганчірка, щоб повертати тебе після всього. Хочеш усе спочатку — починай із тим Богданом, — кинув він, набираючи номер.
Таксі приїхало швидко, фари блиснули в темряві Соснівки, і Соломія пішла, тихо грюкнувши дверима. Орест стояв біля вікна, дивлячись, як машина зникає за рогом, і відчував дивний спокій. Ще пів року знадобилося, щоб біль остаточно вщух. Той вечір, коли він її відпустив, був пронизаний любов’ю — він досі кохав її, але розум переміг. Кажуть, хто зрадив раз, зрадить і вдруге. Орест не хотів ставати тим, хто перевірить це на собі.
Про Соломію він більше не чув. Її доля стала йому байдужою — ніби хтось стер її ім’я з його життя. Через рік він одружився з Мартою — простою, теплою дівчиною з Білої Волі. Вона не вимагала золота чи суконь, а просто була поруч, наповнюючи його дні тихою радістю. Через п’ять років у них народилися діти — донька Софійка і син Іванко. На шахті Ореста підвищили до бригадира — захотілося рости, заради сім’ї, що стала для нього справжньою.
Одного дня Марта знайшла в шухляді старі фото Соломії. Розглядаючи їх, вона здивовано вигукнула:
— Боже, та ми з нею наче сестри! Одне обличчя!
Орест усміхнувся, обійняв її ззаду, відчуваючи тепло її плечей.
— Так, схожі. Але душі у вас різні. Соломія брала від мене все, що могла, а сама була порожньою, як пересохлий колодязь.
— А я? — тихо спитала Марта, повернувшись до нього.
— А ти мене наповнюєш, — відповів він, цілуючи її в скроню.
Він сховав ті фото глибше, щоб не бентежити дружину, і більше не згадував минуле. Життя в Соснівці текло спокійно: шахта, дім, дитячий сміх. Орест нарешті зрозумів, що таке щастя — не сліпе кохання, а тиха гармонія з тим, хто цінує тебе таким, який ти є.
Минули роки, і Соснівка змінилася: нові дороги, яскравіші ліхтарі, дитячі майданчики. Орест із Мартою збудували прибудову до квартири — для дітей, які росли швидко й потребували місця. Він любив вечори, коли Софійка плела йому вінок із кульбаб, а Іванко ганяв м’яча у дворі. Інколи, сидячи на балконі з чашкою чаю, Орест згадував той весняний вечір, коли Соломія повернулася. Її сльози, її слова про любов — усе це тепер здавалося далеким сном, що розвіявся з першим подихом вітру.
Одного разу на ринку в Червонограді він почув плітки: Соломія нібито живе в місті, працює в банку, вийшла заміж за якогось бізнесмена. Орест лише стенув плечима — її життя його більше не хвилювало. Він купив Марті букет ромашок і повернувся додому. Увечері, коли діти заснули, дружина притулилася до нього на дивані.
— Ти щасливий, Оресте? — спитала вона, граючи його пальцями.
— Так, — відповів він щиро. — З тобою я знайшов те, чого ніколи не мав із нею.
Вона всміхнулася, і той спокій, що оселився в його душі, був кращим за всі бурі минулого. Орест зрозумів: справжнє щастя не кричить — воно тихо гріє, як сонце в травні.